Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

— Маєш ідеї?

Володя потер підборіддя.

— Треба, щоб його не просто посадили. Треба, щоб його зламали.

Назар стисло кивнув.

— У мене є знайомі. Можна дізнатися, чи в нього є ще якісь темні справи.

— О, повір, у нього точно є скелети в шафі.

— Тоді треба їх знайти.

Володя всміхнувся.

— Саме так.

Вони подивилися один на одного й зрозуміли:

Олег ще заплатить за все, що зробив.

І це буде не просто покарання.

Це буде справедливість.

****

Назар і Володя сиділи в офісі, продумуючи кожен крок.

— Добре, — сказав Володя, — у нас є дві задачі. Перша — дізнатися, що ще на нього можна накопати.

— А друга?

— А друга — зробити так, щоб він ніколи більше не підняв голову.

Назар кивнув.

— У мене є один знайомий. Він працює з базами даних. Якщо на Олега щось є — ми це знайдемо.

— Дій.

Назар одразу набрав номер.

— Андрію, привіт. Є робота. Треба пробити одну людину.

— Дай дані, розберемося.

Назар надіслав усе, що знав про Олега, і вимкнув телефон.

— Тепер чекаємо, — сказав він, стискаючи кулаки.

Володя хитро всміхнувся.

— Повір, цей виродок навіть не уявляє, що на нього чекає.

Наступного дня Назар отримав повідомлення.

Андрій: Знайшли цікаве. Може бути корисним. Коли зустрінемося?

Назар посміхнувся.

Назар: Прямо зараз.

Тепер у них був шанс знищити Олега остаточно.

І вони цей шанс не змарнують.

Через годину Назар уже сидів у невеликій кав’ярні навпроти Андрія — його знайомого, який міг знайти інформацію навіть про привидів.

Андрій поклав перед ним флешку й усміхнувся.

— Олег Соколов — не такий чистенький, як хотів би здаватися.

Назар схрестив руки на грудях.

— Що знайшли?

Андрій зробив ковток кави.

— По-перше, за останній рік він кілька разів з’являвся в дуже сумнівних компаніях. Включаючи людей, які мають проблеми із законом.

— Якими проблемами?

— Шахрайство, відмивання грошей, махінації з документами.

Назар стисло кивнув.

— Що ще?

— По-друге, його бізнес… ну, скажімо так, не зовсім його.

— Детальніше.

— Офіційно компанія належить йому, але насправді там купа сірих схем. Він приховує реальні доходи, має фіктивних співробітників, а гроші перекидає через офшори.

Назару це вже подобалося.

— Це можна довести?

— Усе на флешці.

Назар узяв її в руки й подивився на Андрія.

— А щось таке, щоб його взяли одразу?

Андрій хитро усміхнувся.

— Є дещо краще. У нього є борги. І не перед банками, а перед людьми, які не дуже люблять, коли їм не платять.

— Кримінал?

— Майже. Дуже впливові люди, які не терплять невиконаних обіцянок.

Назар хмикнув.

— Скільки він їм винен?

— Близько п’ятисот тисяч доларів.

Назару навіть не потрібно було чути більше.

— Дякую, Андрію. Це саме те, що мені потрібно.

— Якщо що, я в боргу перед тобою не залишуся, — підморгнув Андрій.

Назар узяв флешку, потиснув руку Андрію й вийшов.

Він набрав Володю.

— Є цікаві новини. Збирайся.

Тепер у них були не просто докази.

У них була зброя.

І вони знали, як її використати.

Коли Назар приїхав до лікарні, у палаті Софії вже сидів слідчий Поліщук.

— Назаренко, — кивнув він, побачивши його.

Назар відповів таким же кивком і сів поруч із Софією, ненав’язливо кладучи руку їй на плече.

— Я якраз розмовляв із вашою дружиною, — сказав слідчий.

Софія ледь помітно напружилася, але швидко взяла себе в руки.

— І що вам потрібно?

— Ми зібрали достатньо доказів проти Олега у справі наїзду на вас, але зараз спливає ще більше деталей щодо його незаконної діяльності.

Назар обережно дістав флешку з кишені й поклав її на стіл перед слідчим.

— Ось ще дещо. Його фінансові махінації, фіктивні операції, борги перед людьми, які не пробачають.

Поліщук уважно подивився на флешку, потім перевів погляд на Назаря.

— Ви розумієте, що це може кардинально змінити хід справи?

— Саме на це я і розраховую.

Слідчий узяв носій, сховав у кишеню й кивнув.

— Ми це перевіримо. А поки що у мене питання до пані Софії.

Вона поправила ковдру, намагаючись виглядати спокійною.

— Я слухаю.

— Чи чули ви щось від Олега про його фінансові справи? Або, можливо, бачили якісь документи?

Софія задумалася, згадуючи.

— Він ніколи не розповідав мені подробиць, але… Я пам’ятаю, як кілька разів приходили люди, з якими він сперечався про гроші.

— Ви знаєте, хто це був?

— Ні. Але одного разу він був дуже наляканий після такої зустрічі. І казав щось про те, що йому «потрібно закрити борг якнайшвидше».

Поліщук записав її слова.

— Це важлива інформація.

Софія подивилася на Назаря, який мовчки стискав її руку.

Слідчий підвівся.

— Дякую за співпрацю. І вам, Назаренко, окрема подяка за ці матеріали.

— Головне, щоб цей покидьок сів надовго, — спокійно відповів Назар.

Поліщук кивнув.

— Скоро ви дізнаєтесь результати.

Він вийшов, залишивши їх наодинці.

Софія видихнула.

— Думаєш, цього вистачить?

Назар усміхнувся, але в його очах була сталь.

— Цього більш ніж достатньо, щоб він більше ніколи не підняв голову.

***

На наступний день Софію виписали з лікарні.

Назар не відходив від неї ні на крок, акуратно допомагаючи сісти в машину, пристебнути пасок.

— Назаре, я не з кришталю, — усміхнулася вона, коли він надто довго поправляв її плед.

— Після всього, що сталося, вибачай, але я буду дбати про тебе ще більше.

Вона закотила очі, але її серце зігрівала його турбота.

Коли вони нарешті повернулися додому, Софія зітхнула з полегшенням.