Читати книгу - "Андрій Лаговський"

Але чого це як стій усі розмови припинилися? Бо пригнався сподіваний кур’єрський кавказький поїзд, повний багатеньких пасажирів. Почалося гукання, торгування про ціну… Рух… Метушня…

В тім поїзді їхав і слабовитий професор московського університету Андрій Іванович Лаговський, що мусив через малярію й болюче знервування покинути тепле Туапсе ще тепер, у початку серпня, в самісінький розгар виноградного сезону, і приїхав до холодної Москви.

Він найняв веселого звожчика Йвана.

— Тільки ж підсобіть артільникові примостити мого чемодана отут у передку коло вас на козлах, — вдався він до Йвана сумовитим тоном. — Адже вам не тісно буде так сидіти?

В Москві на візників усі говорять «ти». Навіть щонайдемократичніші люди, котрі всім слугам кажуть «ви», — то й вони на візників кажуть «ти», бо то такий спосіб у Москві, такий московський usus[53]. Лаговський титулував Івана «ви», бо зріс у Києві.

— Хіба ж на передку іще хтось другий сидітиме, окрім мене? — спитавсь Іван.

— Та ні… Я про вас одного кажу, — лагідно й тихо вимовив професор. І Йванові чогось жалко стало на свого смутного і надто ввічливого пасажира.

Примостили й чемодана й саквояжа на передку. Кінь рушив.

День був сірий, холодний, непривітний, московський серпневий. Професор дививсь понуро. Та Йванові не бажалося сумувати, а була охота весело балакати, правити всякі теревені, хотілося й сідока свого розважити.

— А що, паничу? Чи дуже важко вчитися, чи дуже любо? — спитав він.

— Ви ж звідки знаєте, що я панич, а не жонатий пан? — здивувався Лаговський. — І чому ви думаєте, що моє діло — наука?

— А хіба важко вгадати? Приїхали з кур’єрським, отим бакинським поїздом, з теплих вод — значиться, багатенькі нівроку; а вдягнені — так попросту… на пальті навіть двох ґудзиків не стає… та ще й галстучок потертий… Були б жонаті — вже ж би були гарно вбрані по-модному… А про книжки я догадавсь, як становив чемодана на передок: «Щось дуже важкий, — думаю, — певне, з книжками!.. І малий саквояж — такий самий важкий, отож і там книжки». Або не вгадав?

Візникова догадливість зацікавила професора. Він розбалакався з ним. Іван сипав жарти, як з міху, і професор не в замітку собі трошки розвеселився.

— З вас, бачу, зовсім щаслива людина, — як стій спитав він у візника.

— Я щасливий?! — покривдився той. — Б’єшся як риба об лід, щоб грошенят заробити та додому послати, і ніколи тих грошей немає — а яке ж тут буде щастя без грошей!.. От ви, паничу, так щасливі, хвалити Бога. Багатенькі, їздите по теплих водах, гуляєте… Схочете — почитаєте книжку…

Лаговському серце стиснулося. Він одразу ущух і вже більше не балакав. «Я на світі — сам… Я загубив приятелів, що в них було моє щастя… І в мене вже нікого нема, я — сам», — гірко думав він.

І йому здавалося, що не було б йому у світі нічого кращого, як зробитися отим веселим візником, а тому передати свою вченість, і свою професорську платню, і свій нездоровий організм, і свою сиротливу самотність.

II

Вони далі їхали вже мовчки.

Серпень у Москві — здебільша один із лихих місяців. Раз у раз дихає холодний вітер; а через те навіть найкращого часу, як день бува сухий і сонце світить, — навіть і тоді чується зле; по шляхах та хідниках крутяться цілі хмари пороху та й засліплюють людям очі. Той холодний порох — увесь по-мішаний з пересохлим розпорошеним кінським гноєм, з дрібним піском, вапном і грузом, бо за літньої пори скрізь будуються в Москві нові камениці, а тепер, як літо мина, то вони нашвидкуруч добудовуються. Та вже ж не лучче в Москві бува в серпні і під ту пору, як ллється дощ і шляхи та тротуари вкриваються липучим брудним калом. У москвичів не дурно склалося про серпень прислів’я: «Коли чисті ноги, то закаляні очі; коли чисті очі, то закаляні ноги». Під такий час занечищена, неохайна Москва зовсім дає враження правдивого азійського міста — враження, яке для новоприїжджої людини зміцнюється ще й через тую обставину, що шляхи в Москві вузькі, нерівні, покручені, поплутані. Принципово — вони повинні були б симетрично всі виходити із серця Москви, з Кремля, рівнесенькими, простими лініями, наче те проміння, що авреолою розходиться з сонячного кружала. Та направду, жоден шлях не стелеться з Кремля простим промінням-стрілкою — ні! кожен повзе собі, як і куди йому трапиться, а всі разом шляхи московські нагадують раків, що порозлізалися з торби геть на всі боки. В сіру сльотливу пору ті вузькі шляхи бувають і брудні, і темні, іще й дуже непривітні, бо холодний, вогкий вітер пронизує людину до костей. Люди ходять сердиті, понурі; ізнов же вдома тож само холодно, а коли запалити грубу чи коминок, не топлені за літо, то з них іде дим і чад. Та й людей у Москві ще не гурт, бо всі ще сидять, хоч уже й добре мерзнуть, на дачах попід Москвою або, котрі заможніші, десь перебувають іще на кримських, кавказьких та заграничних курортах. Що дає тоді тон місту, так це численні артілі робочих мулярів та теслярів з Вятки та з інших губерній: оті «вятичі, та радимичі, та деревляни, та дуліби» — як жартом кажуть на них московські інтелігенти. Та од їхнього гуркоту і гуків кожен, звичайно, радніший на літо втекти і не поспішає вернутися до міста перед часом. Через те в Москві в серпні скрізь самотливо, сиротливо.

Отож саме така була непривітна, вогка й холодна година, як приїхав до Москви з Кавказу професор Лаговський. Візник, що був звільна тягся на далеку од вокзала вулицю, ущух. Професор, мовчки їдучи, знов замисливсь.

Лекції мали початися аж у вересні, більше-менше коло воздвиження; ані інших професорів, ані студентів у Москві не було; і Лаговський, мовчки дивлячись із візникової «прольотки» на понурі московські вулиці, згадував, що довгенько ще доведеться тут жити зовсім-зовсім самітним, не доведеться бачити жоднісінького знайомого обличчя. Навіть професорового лакея Федора, що вірно служив йому вже чотири роки і був йому за няньку й господиню, не було в Москві, бо професор, не сподіваючися, що верне до столиці так зарані, пустив його додому на село аж до вересня.

Припхалися додому. За допомогою дужого «дворника», себто дворового сторожа, що позносив з фіакра чемодан і саквояж Лаговського, вступив Лаговський до своєї маленької квартири. Дехто звав тую квартиру катакомбою, льохом або