Читати книгу - "Герої (не)війни"

Спілкуємося ми у звичайній кімнаті звичайного будинку, де ще донедавна, до війни, мешкали цивільні. Тепер тут квартирують військові. Цим будинкам на околицях при­фронтового міста Золоте, що на Луганщині, не пощастило. Вони опинилися на лінії зіткнення — там, куди вдень і вночі стріляють бойовики із сусідньої окупованої Михайлівки чи Первомайська. Ціла вулиця, яка веде уздовж полів Золотого, тепер порожня. За винятком військових.

«Док» — невисокий осадкуватий чоловік, з круглого обличчя якого, здається, не сходить посмішка, за штатом санінструктор. А в житті бійців 59-ї бригади, що стоять на передовій Золотого, — лікар. Та найбільший ворог мишей, яких тут, зважаючи на поля, — цілі табуни. Проти них у чоловіка два засоби:

— Миші, гризуни — це переносники інфекції, то ми стараємося їх позбавлятися. Отраву купуємо, заводимо свійських тварин, надійних: кішки, собаки — це наші надійні друзі.

Одна з таких «друзів» лежить у сусідній від імпровізованого медпункту кімнаті. Красива доглянута смугаста кицька з білим животом ліниво розкинулася на одному з ліжок. Уваги на тих, хто несподівано вдерся у її простір, вона не звертає.

— Будь ласка, наша Кицуліна, — підходить, щоб погладити, до кішки «Док».

— А де взяли? На дику вона не схожа. — Кицуліна при цьому навіть очей не відкриває.

— Домашня, прибилася. Приютили. Почула добро, ласку солдатську — не обіжаємо, кормимо її.

Нарешті кицька прокидається й солодко потягується на теплому від її тіла ліжку.

— А давно вона у вас?

— Вже два з половиною місяці.

— Як назвали?

— Кицуліна.

— Кицуліна?

— Так, у мене вдома такі кішки, то ми так вже й назвали по-свійськи — Кицуліна.

«Док» бере кішку на руки, і вона сонно тулиться до чоловіка. Що Кицуліна його улюблениця, видно неозброє­ним оком.

— А вона хоч мишей ловить? — сміюся я. Кішка в імпровізованій оселі бійців, де колись мешкали цивільні, а нині квартирують бійці, поводиться не як гостя, а як повноцінна господиня.

— Ловить, показує, що вона хороша господиня.

— А ночує з вами чи на вулиці?

— Ночує вдома. На ліжку. Кішки, вони все одно відчувають якісь негативні поля, у нашому домі вони біля кожного можуть полежати. І там у кімнаті, і тут у кімнаті. Але улюблене місце в неї — біля плити, де тепленько, — посміхається «Док», погладжуючи кішку.

В оселі, яку бійці вже трішки обжили, усе під рукою — від автомата, який зазвичай лежить біля ліжка, бо підняти по тривозі можуть будь-якої миті, до шкарпеток, які сушаться над плитою. У кутку тісної кімнати — маленький телевізор.

— А що показують? Сепар-теве? — я киваю на «зомбоящик».

— А у нас тарілка, і дивимося ми тільки українські канали. Треба ж знати, що у світі твориться, — відповідає «Док».

Він родом з Вінниччини, Бершадського району, села Тернівка. Має 25 років стажу як дільничний лікар-терапевт. Працював у Тернівській дільничній лікарні, доки повісткою не призвали на фронт.

— Маю онуків, дві дівчинки — Ліля і Вероніка. Ліля ходить у другий клас. Вероніка — 5 років, ходить у дитсадок, проживають вони в місті Умань. Дочка Олена, жінка Надія, батьки, теща — цей перелік тих, кого залишив у дома, «Док» озвучує зі світлою посмішкою на вустах. Вони всі тут світліють, коли згадують про родини.

— А чим кицьку годуєте? — відвертаю від світлих, але сумних — тому що в розлуці — спогадів «Дока», киваючи на Кицуліну на його руках.

— Чим годуємо? Солдатським. Що готуємо, те вона в нас і їсть.

— Невже всеїдна?

— Ага. І борщ їсть, і консерви, те, що нам в армію поставляють, — і бички, і сардини, і вареники, буває, коли готуємо на великі свята, то даємо. Деруни.

— То я бачу, у вас тут цілий ресторан — деруни, вареники. Хто це так балує бійців?

— У нашому домі є дуже хороші повари, в нас є навіть чоловік із позивним «Начпрод», а простіше — Ваня. Дуже готує гарно. Сам зі Львівщини, — видно, що «Доку» приємно розповідати про їхнього умільця-повара. — А так готуємо по черзі — стараємося. А Вані допомагаємо завжди — напівфабрикати готуємо, а він уже з них усе робить — борщ, суп. Готуємо, як і вдома, як будь-яка хазяйка.

У цей час вхідні двері рипають, і в кімнату, де ми спілкуємося з «Доком», заходить високий темноволосий чоловік у шапці. На руках у нього маленьке руде кошеня. Таке маленьке, що тоне у великій долоні чоловіка.

— Ой, а хто це? — Я миттю переключаюся з Кицуліни на двох нових симпатичних гостей — бійця та його рудого друга.

— Це Рижик наш, найкращі ліки для душі, — чоловік обережно, щоб не роздавити, гладить маленьке пухнасте сонечко.

— А скільки йому? — на вигляд кошеняті не більше трьох-чотирьох місяців.

— А хто його знає — маленький, — тепло посміхається чи то до мене, чи то до Рижика боєць.

— Коли ви його знайшли?

— А як приїхали, так і прибився. Десь три місяці. Це наш улюбленець.

У цей час Кицуліна, яку «Док» посадив на тумбу, намагається познайомитися з Рижиком. Шерсть на малому на­їжачується, він зіщулюється і тулиться до свого захисника. Рижик — з іншої оселі, і тут усе для нього незнайоме, крім «Лиса» — бійця, який приніс його сюди.

«Лис» родом з Житомирщини. На війні четвертий місяць — з шостої хвилі мобілізації. До війни працював на себе — виготовляв на замовлення меблі. Щойно прийшла повістка — пішов на фронт. І одразу ж потрапив на передову — у Золоте.

— Не ховалися, не тікали?

— Ну, як мені ховатися, тікати, коли у мене два зяті відвоювали. Точніше, один відвоював уже, другий військовий, то він тут постійно.

— Ну, а як родина, як дочки?

— Дочки — нормально. Жінка хвилюється, а дочки нормально — ну якщо чоловіки у них уже були тут, то вони цю школу вже пройшли. Зараз мамку свою підтримують морально.

Як з’ясовується у ході розмови, «Лис» міг потрапити на передову і раніше. Одразу як Росія анексувала Крим, чоловік пішов до місцевого військкомату — проситися на фронт — відвойовувати півострів.

— Сказали — чекай, час іще не прийшов. Ну, а потім — час прийшов. І от я тут.

«Лис» іще встиг побачити народження свого першого онука, якому нині майже рік. Крихітний Рижик, про якого він зворушливо турбується, нагадує чоловіку рідний дім. Але не кота, який у «Лиса» теж є, а маленького рудого кролика, якого ростили усім домом.

— Кролик от такого от кольору точно. Маленький, декоративний. Зараз уже виріс.

— От такий от руденький?

— Точно такого кольору. Цей геть кролика нагадує.

— Це він, напевне, на вулиці у вас і не живе? — киваю на малого Рижика. — А там, де тепленько?

— Ну, а як же його вигнати на вулицю? Тим більше, що він у нас культурний. На пісочок ходить. Хоч ніхто його не вчив. Зразу ж, з першого разу, як тільки поставили пісочок, — і все. Він тут і ходить. Щось у ньому є породисте.

Породистого в Рижику — лише довга кудлата шерсть. Певне, хтось із його батьків мав в роду «сибірських». Усе решта — типове дворове.

— Він сам вилазить до нас і спить. Його і кликати