Читати книгу - "Герої (не)війни"

— Не дає спати? — сміюся.

— Ні, чого, хватає сну.

— А мишей ловить? Кажуть, у вас тут миші.

— Миші є, але для того є більші коти, щоб ловити. Воно саме з ними, цими мишами, гралося ще б, — киває на Рижика, який якраз грається з великим пальцем «Лиса», чоловік.

— А бійці підбирають усіх тварин, що приходять до них? — у мене вже давно закралися підозри, що тваринний світ на передовій Золотого одним Рижиком та Кицуліною не обмежується. На вулиці, до того як зайти у хату, я помітила кілька дворових собак. І це лише ті, кого я побачила.

— Ну, а куди ж їх виганяти? Ну гляньте на нього — куди ж його вигнати? А сніг, а холод буде… Шкода, все ж жива душа.

— А годуєте чим? Він же маленький, йому ж, певне, молочка хочеться?

— Та ні, їсть усе. Всеїдний. Що ми їмо, те й він.

— Крім того, що душевно лікує, яку він ще тут функцію виконує?

— Сама головна — це душевна. Воно ще маленьке, щоб якусь іншу функцію виконувати. Граємося з ним. От так от погладиш — і вже легше. Дім нагадує. — «Лис» гладить руде сонечко і непомітно посміхається. Може, згадує маленького внука. Може, двох дочок та дружину, які чекають на нього вдома.

— А чого війна вас навчила?

— Чого? Та, напевне, життя любити. Радуватись кожному дню прожитому. Чого ще війна може навчити? Цінувати життя, цінувати близьких. Війна — це неприродне. Ми не народжені для війни. Ми народжені для любові й миру, — закутуючи у бушлат руде маля, невесело говорить «Лис». Разом виходимо на вулицю. Він, прощаючись, махає нам лапкою Рижика, якому війна подарувала родину. Ту, яка не скривдить, не викине, не залишить голодним.

— З тваринами зрозуміло, а з місцевими мешканцями у вас які відносини? — повертаюся до «Дока», який виходить разом із нами — провести «Лиса» і Рижика.

— Гарні. Особливо зі школярами. Ходімте, я вам покажу, що вони нам подарували, — повертаємося до оселі військових. З одного з ящиків радянського комоду «Док» витягує синьо-жовті стрічки, сплетені як браслет, і ляльки-обереги, зроблені власноруч.

— Це нам школярі подарували. І концерт для нас організували. Ми часто ходимо в школу — ділимося з ними харчами. Влаштовуємо їм патріотичні уроки. Вони нас не бояться, уже звикли. Навіть чекають нас, радіють, коли ми приходимо, — ділиться «Док».

Ця школа, про яку розповідає Док, розташована неподалік від передових позицій бійців. Туди й їдемо, щоб послухати, що про військових скажуть місцеві.

Нам назустріч виходить вчителька англійської мови Антоніна Анатоліївна — маленька жіночка з круглим щирим обличчям та кирпатим носом. Дітей у школі, каже, вже немає, — розійшлися. Попри те, що на годиннику лише дванадцята.

— Дітки ходять кожного дня до школи. Але класів у нас немає. Навчання індивідуально-групове. У класі один або двоє учнів. Узагалі в школі зараз 11 учнів з різних класів. Другого і шостого класу немає. А так в інших класах — по одному, по двоє учнів, — розповідає педагог.

— А чому так мало учнів? У Золотому ж відносно тихо останнім часом? — За даними штабу АТО, Золоте лише час від часу потрапляє у гарячі зведення з фронту. Ситуація тут — відносно інших напрямків передової — частково стабілізувалася.

— З початком нового семестру, якщо буде спокійно, то діти будуть повертатися. Багато родин повиїжджало звідси, і вони ще бояться сюди повертатися, — пояснює Антоніна Анатоліївна.

— Кажуть, що цій школі військові допомагають, так?

— Так. — Кругле обличчя Антоніни Анатоліївни розпливається у добрій посмішці.

— А як допомагають?

— Приходять до нас, з дітками спілкуються. Цукерки діткам купували, приносили, соки приносили, допо­магають.

— Дружньо живете?

— Дружньо, аякже. Ми з дітками робили такі обереги, ляльки-мотанки, готували привітання, листівки, дарували все це бійцям. Їм дуже сподобалося. А діти ще хочуть намалювати військовим малюнки.

— А Золоте — українське місто? Які тут настрої? — моє питання, вочевидь, дещо дивує Антоніну Антоліївну — колись студентку Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультету філології, яку волею долі закинуло за сотні кілометрів від столиці в область, яка нині переживає війну. Я не встигаю закінчити запитання, як вона твердо і впевнено відповідає:

— Українське місто. І настрої тут теж українські. І люди тут дружні. І з військовими дружньо живуть. А як же інакше?

Я ж повертаюся до припаркованого неподалік школи авто з думкою про те, що іноді люди оцінюють настрої та ставлення одне до одного лише виходячи зі свого особистого кола знайомств та спілкування. Тому ця оцінка, на жаль, далеко не завжди є об’єктивною.

  Місцеві покидали, а нам годувати…

— Це він у нас тільки вчора появився. Новий. Двоє єсть, а це новий появився.

Високий кремезний Валерій — боєць 14-ї бригади, яка стоїть на охороні Мар’їнки—Красногорівки, про нового мешканця їхніх позицій — клишоноге цуценя попелястого кольору — розповідає, не відриваючись від процесу. Чоловік чистить картоплю: за кілька годин у бійців обід. А разом із ними — і в численних тварин, кількість яких тут одразу і не зрозумієш, — стільки їх різного кольору, зросту та ваги бігає навколо.

— А звідки взявся цей малюк? — Намагаюся дотягнутися до цуценяти, яке забилося у куток біля буржуйки, звідки дістати його не так просто. Воно не боїться, а просто гріється — малому явно бракує тепла.

— Принесли. Ми з хлопцями ходили в місто і взяли. Ми ж в город виїжджаємо за сігаретами. А вони там возлє магазіна нас уже ждуть. Місцеві знають, коли ми приїжджаємо, от і приносять хто кого. Хто собак, хто котів, хто геть малих, таких, як цей, — киває на цуценя Валерій.

— І ви от так от всіх забираєте?

— Ну канєшно. А куда ж їх діть? Мєсним не хватає, шоб себе прогодувати. А тут ще ці роти.

— А що їдять?

— Що їдять? Та все їдять. Те, що ми їмо, те й вони.

Сьогодні, судячи з приготувань, брати менші будуть смакувати варену або смажену картоплю. На лаві поруч із бійцями помічаю «десерт» — банку армійської тушонки.

— І багато у вас таких біженців?

— Та багато. Троє собак. Восьмеро котів. Покидали жителі, а нам кормить нада.

— А вони як вам віддячують?

— Ну, охраняют, помогают, конечно.

— А допомагають як?

— Ну, картошку чистить поки не виміють, — нарешті відривається від процесу чищення і піднімає на мене очі Валерій. Намет-кухня вибухає сміхом.

У цей час на кухню неквапно, як господар, на кухню заходить сіро-біле невеличке кошеня, треться об ноги бійців.

— О, а цей у нас із развєдки — радісно зустрічає кота Валерій, — вєздє проскочить. Відеокамеру цепляй на него — і вперед. Бігає кругом, пару раз було і до «них» (бойовиків. — Ред.) забігав — ми в бінокль бачили.

— А звати як цього героя?

— Малявка, — гладить Валерій симпатичне кошеня. Долоня бійця якраз розміром з Малявку.

— А мишей у вас тут багато? — я швидше машинально уточнюю, ніж запитую бійців, бо вже знаю відповідь — у таких місцях вона в усіх однакова. Стоять бійці у чистому полі, яке вже кілька років поспіль нічим не засівали, як і довколишні поля.