Читати книгу - "Королева пустелі"

обережно обходити наполовину з’їдене людське тіло. Вона думала про Раунтон і про геть інший день, який сьогодні чекав на її родину. Тимчасом як команда мусила боротися з сильними поривами вітру, верблюди, стогнучи, ще й посковзувалися на вкритому кригою камінні. Караван дістався до місця кочівлі Рувалли, одного з племен Вахабі, яке підтримувало Ібн Сауда і було одним з найбільших пустельних угруповань Аравії, що налічувало близько п’яти-шести тисяч наметів. Щохвилини озираючись на всі боки, Ґертрудина команда розбила табір у такому місці, щоб їх не можна було побачити. Однак сталося інакше: вони зустрілися з групою племені Бені-Сахрів, ворогів Рувалла, і Ґертруді довелося вечеряти в наметі шейха Ібн Мітаба. У листі додому вона написала: «Надзвичайно бридкий обід... баранина з хлібом у жирнючій підливі, яку шейх розмішував мені своїми пальцями, примовляючи: „Воно дуже смачне. Цю їжу я приготував власноруч.”».

Ґертруда закінчила з формальністю: вони порівняли свої гвинтівки, а тоді мандрівниця піднесла шейхові подарунок — шовковий халат, каву та цукор. Вода, яку змогла знайти її команда, була справжньою каламуттю, що, висихаючи, тверднула на бороді у чоловіків. Ґертруда мусила відмовитися від вмивання, як і від жаданої розкоші братися за вечерю чистою та свіжою. Вона сиділа надворі біля свого намету й слухала тишу. А вночі було видно, як десь далеко миготіли багаття арабських племен, а зорі поблискували їм у відповідь.

Сповнена тривогами й невдалими пригодами подорож тривала далі. Одного разу натовп агресивних селян завадив Ґертруді намалювати план замку; а ще якось вона натрапила на мертвого чоловіка, «моторошний вигляд якого я ще довго не зможу забути», — це був уже другий мрець під час цієї мандрівки. Ще одні селяни наполягали на тому, щоб Ґертруда вилікувала їхнього одноплемінника від гангрени. Сидячи біля вогнища, чоловіки з її команди розповідали про джинів і відьом з очима не поперек, а вздовж обличчя, які скиталися разом із подорожніми. Було й таке, що питна вода кишіла прудкими червоними комахами; а одного разу посеред ночі Ґертрудин шатер з тріском зламався й мокра парусина впала на ліжко. У щоденнику, який Ґертруда вела для Діка, вона написала, що їй так сильно не подобається ця частина мандрівки, що вона ледь не повернула назад. Над нами нависла «гора нещастя... я зовсім не почуваюся дочкою королів, якою повинна тут бути. В Аравії дуже складно бути жінкою».

Восьмого січня Ґертруда з командою прибули в Зізу, саме там закінчувалася залізниця й саме там мандрівники мали чекати на Фаттуха та решту багажу. Ґертруда дуже зраділа, побачившись з Фаттухом раніше домовленого, хоч він ще не остаточно одужав, але приніс Ґертруді багато смаколиків й довгоочікувану пошту. Дік щойно отримав копію книги «Палац і мечеть в Ухайдирі», і ось що він написав: «Я читав цю книгу цілий день. Вона просто неймовірна, вона мені дуже подобається, як і Ви. Я поки що не можу про неї написати — щоб відповісти на неї, мені знадобиться ніколи не писана книга моєї душі. Цілую Ваші руки і Ваші ноги, о, люба моєму серцю жінко».

Тепер Ґертруда мусила остерігатися представників турецького військового патруля. Султан, очільник Османської імперії, не підтримував присутність немусульманських общин у своїх провінціях, а його генерал-губернатори мали владу надавати або відмовляти у пропускові. Досі Ґертруді вдавалося уникати зустрічей з чиновниками; а оскільки дозволу у неї ні від британського уряду, ні від турецького не було, вона вирішила їхати дуже швидко. Однак дослідниця не змогла встояти перед однією своєю забаганкою й не поїхати на безрезультатні пошуки стародавньої кам’яної ніші, декорованої вирізьбленою мушлею, яка, як казали, містилася серед руїн у місці під назвою Мшетта. Коли Ґертруда поверталася назад до табору, то побачила вдалині три постаті, що на великій швидкості наближалися до її наметів. Серце Ґертруди стислося — її викрили.

Коли Ґертруда дісталася до наметів, турецькі солдати вже стояли навколо багать, голосно кричали, сміялися й узагалі поводилися дуже грубо й загрозливо. Згодом до них приєдналися ще кілька військових — тепер їх стало десятеро — під командуванням лютого капітана та старшого сержанта. Влада отримала сигнал тривоги, коли Фаттух запросив дозвіл приєднатися до Ґертрудиної команди. З Константинополя прийшла телеграма, в якій солдатам наказували зупинити Ґертрудину експедицію, а її саму привезти в місто Амман. «Я поводилася, як справжня ідіотка, коли вирішила так близько підійти до залізниці, — коментувала Ґертруда, — ...водночас я була наче страус, який від страху заховав голову в пісок, і не розуміла, яка довкола мене здійнялася метушня».

У Ґертруди були серйозні неприємності. Першим, що спало їй на думку, було відправити свого погонича Абдуллу до Мадеби, що знаходилася приблизно в тридцяти кілометрах від них, щоб надіслати телеграму консулам у Бейруті та Дамаску. Абдуллі вдалося безшумно вислизнути з табору, однак по дорозі його затримали й невдовзі посадили до в’язниці у Зізі. Ґертруда з високо піднятою головою продовжувала поводитися у своїй звичній манері байдужості. Але настала мить, коли вона була змушена трохи відійти від табору, щоб сходити в туалет. Однак надокучливі солдати вперто слідували за нею, і тоді Фаттух став між Ґертрудою та турками й попросив дозволити леді усамітнитись. Як Ґертруда не протестувала, але Фаттуха арештували й під пильним наглядом охорони відправили до Абдулли. А вночі була буря. Небо потемніло, завивав вітер, а навколо табору розмістили караульних. «Ніч була крижаною, як і моя манера поведінки».

Ґертруді довелося спостерігати за тим, як увесь її багаж вивертали на землю; усю її зброю конфіскували. Тепер солдати чекали на приїзд районного губернатора, валі, законний титул якого надавав йому прав каймакама[39] міста Солт. Багато що залежало від цієї людини, яка могла дати Ґертруді дозвіл на експедицію або ж, найімовірніше, повернути її назад на турецьку територію у супроводі озброєної охорони. Викликавши до себе таку важливу особу, капітан почав хвилюватися щодо правильності свого рішення, і його показова хоробрість дещо вщухла.

Ґертрудина крижана стриманість разом з її неабиякими статками згодом допомогли звільнити Фаттуха та Абдуллу. Однак уся група опинилася в якійсь бентежній безвиході. Ґертруда змогла дещо розрядити напругу, поросивши команду полагодити її шатро, навіть солдати взяли участь у роботі. Розмістившись за столом у своєму другому наметі, вона спокійно дістала мапу зруйнованого Харанега, вирішивши, що якщо їй раптом не дадуть дозволу, вона повернеться до Дамаска й почне свій маршрут на Пальміру з початку. Далі Ґертруда описала все, що сталося з нею протягом останніх двох днів, у щоденнику й листі до батьків, додаючи подіям нотки