Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

камерґер великого герцоґа «й таке інше, й таке інше», був окрім усього, що, мабуть, було найістотніше, великим сталепромисловцем, а отже, «багатий нівроку», як то з недбалим жестом, який промовляв: «Чи могло бути інакше? Ну, звичайно ж, «багатий нівроку», — додавав його син і спадкоємець. Наче про це не можна було здогадатися з його способу життя або за масивним золотим браслетом під манжетою з коштовними запонками та перлинами на манишці!

Батьків він називав «mes pauvres parents» не тільки за сентиментальною звичкою, але частково також зі співчуття до їхнього нещастя мати настільки нікчемного сина. Він, власне, мав вивчати юриспруденцію в Сорбонні, але кинув це нудне заняття і з дозволу, виблаганого у засмучених мешканців люксембурзького замку, зайнявся витонченими мистецтвами, — і це при майже повній зневірі у своїй придатності до мистецького покликання. З його слів випливало, що він, все-таки не без певного самовдоволення, й справді дивиться на себе як на розбещеного синкa-невдаху, який завдає чимало горя батькам. Неспроможний й на дещицю щось тут змінити, він аж ніяк не оскаржував їхніх думок про себе як про гульвісу й представника артистичної богеми, що поступово декласується. Щодо останнього пункту, то, як незабаром з'ясувалося, він тут натякав не тільки на свій живопис, яким займався абияк, але й на одну сумнівну любовну історію.

Час від часу маркіз приходив обідати не один. У таких випадках він замовляв Махачеку більший столик і вимагав, щоб той з особливою ретельністю прикрасив його квітами, й о сьомій годині був у товаристві гарненької особи; я не міг не схвалити його смаку, хоча це й був смак до «beaute de diable»,[145] до скороминущої принади. У ті дні, у розквіт юности, Заза — так він її називав — здавалася найчарівнішим створінням у світі: парижанка за народженням, тип гризетки, але ошляхетнений вечірніми туалетами від найкращого кравця — білими або кольоровими, які, звісно, замовляв їй маркіз, і рідкісними старовинними коштовностями, теж, звичайно, його подарунками, струнка, проте аж ніяк не худа брюнетка з прекрасними, завжди оголеними руками й оригінальною, пишно збитою зачіскою, яку вона іноді прикривала чимось на кшталт тюрбана зі срібними тороками з боків і чіпкою дрібних перинок над чолом; до того ж у неї були лукаві очі, кирпатий носик і чарівний балакучий ротик.

Обслуговувати цю парочку було справжнім задоволенням: так мило й весело базікали вони за пляшкою шампанського, яка з приходом Зази заміняла півпляшки бордо, що його пив Веноста на самоті. Було абсолютно очевидно, — та й не дивно, — що він до самозабуття і з повною байдужістю до всього на світі закоханий у неї, зачарований від споглядання її апетитного декольте, від її балаканини, від кокетства її чорних очей. І вона, певна річ, прихильно приймала його любов, відповідала на неї з радістю, всіма способами намагалася її розпалити, бо це був щасливий жереб, який випав на її долю, привід до мрій про блискуче майбутнє. Я величав її «madame», але на четвертий чи п'ятий раз наважився сказати «madame la marquise», чим досяг великого ефекту. Вона зашарілася від радісного переляку й кинула на свого коханого запитливо ніжний погляд, який увібрали в себе його веселі очі, й не без ніяковости втупилися в тарілку.

Звичайно, вона кокетувала й зі мною, а маркіз удавав із себе ревнивця, хоча насправді міг бути абсолютно впевнений у ній.

- Зазо, ти доведеш мене до шаленства, tu me feras voir rouge[146], якщо не перестанеш стріляти очима в цього Армана. Чи, може, ти хочеш взяти на себе вину за подвійне вбивство, та ще й, окрім усього, самогубство?… Зізнайся, ти б нічого не мала проти, якби він у смокінгу сидів з тобою за столом, а я у синьому фракові вам прислуговував?

Як дивно, що він, сам по собі, раптом втілив у слова мій уявний експеримент, ідею зміни ролей, що постійно володіла мною. Подаючи кожному з них меню для вибору десерту, я набрався сміливости й відповів замість Зази:

- У такому разі вам дісталася б важча роль, пане маркізе, бо бути кельнером — це праця, а бути маркізом — доля pure et simple.[147]

- Excellent![148] — сміючись, вигукнула вона, радіючи, як всі люди її нації, вдалому слівцю.

- А ви впевнені, — поцікавився він, — що таке життя pure et simple вам більше до снаги, ніж мені ваша праця?

- Я вважаю, що було б нечемно й зухвало, — відповів я, — приписати вам особливу схильність до обслуговування відвідувачів ресторану, пане маркізе.

Вона щиро веселилася.

- Mais il est incomparable, ce gaillard![149]

- Твої захоплення мене вб'ють, — вигукнув маркіз з театральним відчаєм. — До того ж Арман ухилився від прямої відповіди.

Більше я в цю розмову не заглиблювався й пішов собі. Але вечірній костюм, в якому він уявляв мене на своєму місці, віднедавна вже висів разом з іншими моїми речами в маленькій кімнаті на тихій вуличці, неподалік від готелю; я найняв її не для того, щоб там ночувати, — це траплялося лише зрідка, — а щоб тримати в ній свій гардероб і мати можливість переодягнутися без зайвих свідків, коли мені кортіло провести вільний вечір на трохи вищому життєвому рівні, ніж в компанії зі Станком. Будинок, в якому розташовувалася ця кімнатка, стояв у маленькому cite — закутку, відгородженому від світу ґратчастими воротами, до яких можна було потрапити також з дуже тихої вулиці Буассі д'Анґла. На цій вуличці не було ні крамниць, ні ресторанів, лише декілька маленьких готелів і приватних будинків, з тих, де крізь прочинені двері видно кімнату консьєржки, саму гладку консьєржку, зайняту господарськими клопотами, її чоловіка за пляшкою вина й кицьку поряд з ним. У одному з таких будинків я й найняв кімнатку «від мешканців» в однієї немолодої вдови, що була вельми прихильною до мене й чотирикімнатна квартира якої займала половину другого поверху. Вона здала мені за помірну ціну щось на кшталт маленької спальні з мармуровим каміном і годинником, що стояв на підлозі, з розхитаними м'якими меблями й злинялими оксамитовими фіранками на вікні, що доходило аж до підлоги і з якого видно було тісне подвір'я, а в його глибині — низькі засклені дахи кухонних приміщень. Далі тіснилися задні стіни багатих будинків передмістя Сент-Оноре, де в освітлених вікнах кухонь та спалень можна було бачити, як сновигали лакеї, покоївки та кухарі. До речі, в одному з тих будинків