Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

Вони обмінялися ще кількома гострими репліками. Мало не дійшло до бійки. Бронвін тримала Меліну, а ми з Еммою стримували Г’ю, поки не вляглася якщо не злість, то принаймні охота побитися.

Ніхто не міг до кінця повірити в те, що зробила пані Сапсан.

— А чого такий галас? — спитав Єнох. — Це ж лише звичайний дурний голуб.

— Ні, це не звичайний голуб, — сказала Емма. — Ця пташка дружила з пані Королик. Їй було сто років. Про неї писали в «Казках». А тепер вона мертва.

— Вбита, — уточнила Меліна й плюнула на землю. — Коли знищують когось без причини, це називається так.

Пані Сапсан розслаблено шукала під крилом бліх, наче й не чула, що про неї говорять.

— У неї вселилося щось лихе, — сказала Оливка. — Це зовсім не пані Сапсан.

— Вона змінюється, — пояснив Г’ю. — Стає більше твариною, ніж людиною.

— Сподіваюся, у ній лишилося достатньо людського, щоб її можна було врятувати, — похмуро промовив Мілард.

Ми всі на це сподівалися.

Так, поринувши у власні тривожні думки, ми полізли до виходу з тунелю.

* * *

За дверцятами виявився прохід, що вів до сходів, які провадили до іншого коридору й інших дверей, а ті відчинялися в кімнату, залиту світлом і до стелі набиту одягом: вішаки, вбудовані шафи й гардероби аж вгиналися від нього. Ще там були дві дерев’яні ширми, за якими можна було перевдягатися, кілька дзеркал у повен зріст і робочий стіл, заставлений машинками для шиття й сувоями тканини. То була напівкрамниця, напівмайстерня — і Едем для Горація. Із криком «Я в раю!» він мало не підстрибом забіг усередину.

Меліна похмуро пленталася позаду і ні з ким не говорила.

— Що це за місце? — спитав я.

— Кімната для маскування, — пояснив Мілард. — Щоб гості з дивних могли змішатися з натовпом нормальних у цьому контурі. — Він показав на ілюстрацію в рамці, яка демонструвала, як правильно носити одяг того періоду.

— У чужий монастир, — сказав Горацій і побіг до вішака з одягом.

Емма попросила всіх перевдягтися. Новий одяг мав допомогти нам не лише загубитися у натовпі, а й теоретично відігнати витворів, які нас вистежували.

— Але светри хай залишаються знизу. На випадок, якщо нас знову спіткають неприємності.

Бронвін і Оливка вбралися за ширмою в прості сукні. Я поміняв укриті попелом і просяклі потом штани й куртку на розпарований, проте відносно чистий костюм. Одразу ж стало некомфортно. Я гадки не мав, як люди упродовж стількох століть постійно носили такий штивний одяг.

Мілард надягнув костюм жевжика й сів перед дзеркалом.

— Як я вам? — спитав він.

— Як невидимий хлопець, який надягнув костюм, — відповів Горацій.

Мілард зітхнув, ще трохи посидів перед дзеркалом, потім роздягнувся і знову щез.

Гораціїв первинний запал потроху згас.

— Вибір тут препаскудний, — пожалівся він. — Якщо одяг не побитий міллю, то на ньому заплати іншого кольору! Я так втомився бути схожим на безпритульного шибеника.

— Безпритульні шибеники не викликають підозр, — сказала Емма з-за ширми. — А маленькі джентльмени в циліндрах викликають. — Вона з’явилася в блискучих червоних туфлях на пласкій підошві й синій сукні нижче колін з короткими рукавами. — Ну як? — спитала вона і покрутилася, щоб зробити спідницею «тюльпан».

Вона нагадувала Дороті з «Чарівника країни Оз», тільки була гарніша. Я не знав, як це сказати перед усіма, тому просто ніяково всміхнувся і підняв великі пальці.

Вона розсміялася.

— Подобається? Що ж, шкода, — із сором’язливою усмішкою сказала вона. — Я буду вирізнятися, як порізаний палець. — І вмить на її обличчі промайнув вираз болю, наче вона почувалася винною за те, що сміється, що бодай на мить дозволила собі порозважатися, враховуючи все, що з нами сталося і невідомо які ще завдання чекали розв’язку попереду. Емма знову пірнула за ширму.

Я теж це відчував: жахіття, тягар кошмарів, які ми бачили і які нескінченно прокручувалися перед моїм внутрішнім зором. Але не можна почуватися нещасним щосекунди, хотів я сказати їй. Від сміху погане не стає гіршим так само, як воно не стає кращим від сліз. Це лиш означає, що ти людина. Але як це сказати, я теж не знав.

Коли вона знову вийшла, на ній була блузка з подертими рукавами, схожа на мішок, і пряма довга спідниця, що нижнім краєм торкалася взуття. (Вбрання, більш типове для безпритульного шибеника.) Але червоні туфельки вона залишила. Емма ніколи не могла собі відмовити у гламурному штриху, хай навіть незначному.

— А це? — Горацій помахав знайденою пухнастою помаранчевою перукою. — Як це може допомогти комусь «змішатися з натовпом нормальних»?

— Бо в ньому схоже, що ми йдемо на ярмарок розваг, — сказав Г’ю, дивлячись на афішу ярмарку на стіні.

— Хвилиночку! — Горацій підійшов до афіші. — Я чув про це місце! Це старий туристичний контур.

— Що таке туристичний контур? — поцікавився я.

— Колись їх можна було знайти по всьому царству дивних, — пояснив Мілард. — Вони були стратегічно розташовані в часах і місцях історичного значення. З них складався такий собі Великий тур, який колись вважали важливою частиною освіти будь-якого добре вихованого дивного. Звісно, то було багато років тому, коли їздити за кордон було ще порівняно безпечно. Я й не знав, що туристичні контури ще існують.

І він замовк, поринувши у спогади про кращі часи.

Закінчивши перевдягатися, ми поскидали одяг двадцятого століття в купу на підлозі й пішли за Еммою через інші двері, що вели у завулок, захаращений сміттям і порожніми ящиками. Здаля долинали впізнавані звуки ярмарку: аритмічний хрип катеринок, глухе ревіння натовпу. Навіть попри нерви і втому, я відчув радісне збудження. Колись дивні сходилися на ці атракціони з усіх усюд. Мої ж батьки мене ніколи навіть у Діснейленд не возили.

Емма роздала всім звичні вказівки.

— Триматися разом. Стежити, як ми з Джейкобом будемо показувати знаки. Ні з ким не розмовляти й нікому не дивитися в очі.

— А як ми знатимемо, куди йти? — спитала Оливка.

— Нам доведеться думати по-імбринівськи, — відповіла їй Емма. — От якби ви були пані Королик, де б ви сховалися?

— Де завгодно, тільки не в Лондоні? — припустив Єнох.

— Якби ж тільки дехто не замордував голуба, — Бронвін з гірким докором глянула на пані Сапсан.

Директорка стояла на бруківці й дивилася на нас знизу вгору, але ніхто не хотів її торкатися. Однак сховати її від сторонніх очей було необхідно, тому Горацій повернувся в кімнату для маскування і виніс звідти джинсову торбину. Ці приготування не надто сподобалися пані Сапсан, проте коли вже