Читати книгу - "Смерть Верґілія"

…О повернення! Кому судилось вернутися на батьківщину, той вертається в творення, туди він вертається, де за плинною гранню початку й кінця, по той бік усього збагненного і незбагненного усвідомлює останню собі настанову, він утікає від нерозпізнаваности, в якій зло і добро позастигали фатально-голою формою, він ховає обличчя в наднезбагненно знайомому, чий голос, м’який і суворий, провіщаючи долю й передуючи долі, виголошує присуд і знову буття вивільняє із форми і правду від олжі відділяє…

…О повернення! О, це диво безсмертя — у стражданнях позбутись страждань! О, цього дива судилося нам торкнутись, можливо, торкнутися лиш на мить, на один удар серця, яке цьому диву відкриється, судилось, одначе, навік незбагненне збагнути здогадкою, коли наша доля, обійми розкривши й сама також в обіймах, на себе бере долю ще одну, глибшою стаючи і багатшою у самопожертві, знаходячи захисток і сама прихищаючи ще одну долю; коли разом із дивом другого «я», яке ми проносимо крізь пожарища, нам доля дарує друге дитинство, воно зовсім інше й усе вже належить батькові, пізнання, що пізнає і вже пізнане, випадковість, що стала дивом, бо він увібрав у себе все, що пізнано, все що сподіяно, все буття, все, що долю здолало, — ще ні, й усе ж таки вже, о диво, о музика, що так навально знов пробудилась усередині і зовні, образ відкритий сфер, о кохання…

…О повернення! Адже кохання — це розпізнання! О повернення навік-віків! Адже кохання — це готовність до творення…

…І розпізнання було пізнанням, що, породжене сном і все ж саме себе породжуючи, подібне до дійства і все ж нерухоме, отак напливало на нього із чогось невидимо-видимого, — пізнання у чомусь безмовному і безсловесному, остання потуга сну, що сам себе пробуджує і пізнає свої межі, постійне повернення сну до свого материнського лона, в обійми пітьми його, щоб цю пітьму опромінити сяйвом своїм величним. Пізнання було не в ньому; мов кристал, воно виростало з невидимого кристалу світобудови; це був кристал сну. Може, так пізнають саме ґенії, так пізнають саме янголи, ці уважні провісники, народжені в творенні, коли, ненароджено в ньому витаючи, наслухають веління богів? Чи не витає він разом із ними за межами сну, чи не витає він разом із ними вві сні, чи не витає він разом із ними у спогадах? Неймовірне напруження від вибуху сну, від вибуху долі ніяк не минало, навпаки, воно наростало, робилось чимдалі нестерпнішим, чимдалі цілеспрямованішим, чимдалі зосередженішим на пізнанні, і що дужче воно наростало, то повніша ставала видимість сну, то дужче її неозоре сіяння зливалося з усією земною минущістю того знання, що було в пам’яті і ще до пам’яті, що зміст не міняло за будь-яких нових форм, що проникало, мов ще один сон, попід склепіння першого, оповивало його і збагачувало, додаючи образ до образу, розстилаючи краєвид над краєвидом, існуючи тут, як у раннім дитинстві існував колись сон-буття, прозорий від глибини пам’яті, в обрамленні вод і вінків, у мерехтінні зірок — міріади над міріадами — у невидимім небі, з музикою і німотою, що злилися в єдиний кристал, сон-буття, завжди пам’ятний, та повік неприступний спогадам, завжди чутний, та повік незбагненний. І тоді він, здавшись на волю цього потоку образів, тоді він почув, як стугонить серце сну — спершу тихо, а потім усе гучніше й гучніше. Бо у спогадах, які чи то з нього зринали, чи то сам він у них поринав (хіба ж визначиш напрямок, коли все відбувається в такій нерухомості!), у цьому сіянні, що набухало й усе поглинало, у завмиранні цього нерухомого взаємопроникнення було, також нерухоме і образне, те, що він завжди шукав у мові й у вірші і все ж таки знищував знову задля пізнання, знищував мову внівець, знищував вірш унівець, і тоді ледве мріла тільки остання безодня сну, ніби долі остання форма посеред неминучого форм розмаїття, ніби форма всіх форм посеред променистої неминучости, що, переплутана і переплетена, плинна й застигла, але в кожному образі, в кожнісінькій формі неозоро-безкрайо розпростерта над осяйними просторами сну, казково розвержена, щоб із бездонних глибин своїх сон породити… О, то вони, ці бездонні глибини підступали, вливалися в серце, о, то в них уливалося серце, сяйвом своїм променястим їх опромінюючи, і серця проміння перепліталося з промінням глибин, породжуючи незбагненне для мови пізнання; ці глибини були серцем сну, вони проникали, вростали у серце людське, пульсували у ньому, набуваючи кристалічної єдности і остаточности; й увижалося йому, ніби в цьому тремтливому тіпанні світла, в яке він поринав, яке підіймалось до нього, має початись оновлення долі, ніби тут, у цій останній безодні, має знову відбутись переродження форми на віковічний зміст: пробудження! О муки цілющі пробудження, що приходить вві сні, воно теж у полоні ще долі, скуте межами сну, який пізнає ще навіть самого себе, та воно — уже й вихід за межі сну, вже й відокремлення, бо серце, почавши колись пульсувати, незмінно відкритися прагнучи, ладне відкритись реальності, стугонить на останній межі, біля брами її тріпоче…

…Бо кохання — це повна чекання готовність, усе в ній — чекання терпляче, бо кохання — це готовність творити… Ще ні, й усе ж таки вже; перед цими дверима й стоїть кохання, стоїть на порозі реальности, там, де відчинитися має брама, щоб смертний переступив відкриту межу, відкриту задля пробудження, відкриту задля відродження, задля мови відкриту, яка вже воскресла, яка воскресає, одвіку нечута, одвіку жадана, задля мови відродження вже в остаточності, рятівній і вже останній, — щоб смертний переступив ту межу, відкриту для остаточного присуду, який пролунає поза буттям уві сні, і поза світом, і поза простором, і поза часом, о, якраз перед таким оновленим творенням і стоїть кохання, саме ще в глибоких сутінках, ще саме наслухаючи, але вже — й допомога в пробудженні, початок пробудження…

…І влад серцебиттю, за власні межі вихлюпуючись, трепетало сяєво сну, трепетало саме склепіння, трепетало усім безмежжям свого променистого повноголосся, трепетало в усіх своїх відокремленнях, поєднаннях і переплетіннях, у неозорості променистих шляхів і світлосяйних доріг, і трепетали разом із ними й зоряні бані, і цілісність сну, яка вдихає себе й видихає, й у всьому було очікування — у подиху, в сні, у глибині його серця, у кришталевій прозорості сфер. Чи виб’ється з цього подиху нова мова, нове слово, новий голос? Чи стане цей подих джерелом голосів, що покладає початок і покладає кінець часам, чи