відкриє він середохрестя, мету всіх шляхів у незглибимій безодні сну? О, чи пролунає зі сну те суголосся, що відлунням до себе вертається, — суголосся вселенської єдности, вселенського ладу, всепізнання вселенського, суголосся, що, в обіймах усіх голосів і собою обіймаючи їх, остаточно розв’яже — розв’язати повинне — вселенське завдання? Це було ще лишень передчуття, навряд, чи щось більше, — передчуття, коли серце, здійнявшись із глибин сну, підноситься аж до найвищих його висот і замкнені так голоси розчиняються в сяйливо-тремтливому подиху дійства, по-земному ще билося серце, та неземне вже було воно у своєму очікуванні, земне ще було воно як сновидне знаряддя всевладної долі, що несе у собі воднораз і нещастя, і зло, й випадковість, і смерть, — та було вже воно й неземне, бо готове було підкоритись наказу, неземне, бо готове було пробудитись. Далебі, ця пробудитись готовність була ближча до неземного, ніж будь-яка інша, ближча навіть, ніж готовність померти, яка до земного прив’язана вже самим умиранням, просякнута себелюбством і славолюбством, дурманом і ненавистю; далебі, ця готовність була ближча до смерти, що насувалася, ближча, ніж його власна готовність до смерти, недремно-невідпорному пануванню якої він колись віддав був життя, гадаючи, нібито завдяки саможертві, завдяки власній смерті доможеться повернення на батьківщину, подолає межу і її голос почує, ба більше, спроможеться його наслідувати і завдяки наслідуванню приверне його до себе. Наслідувати цей голос, почути його поклик до пробудження неможливо було колись, наслідувати, почути його неможливо було й тепер. Бо він, цей голос усіх голосів, — поза будь-яким голосом, могутніший за будь-яку мову, могутніший навіть за мову музики, могутніший за будь-який спів, цей голос — серця биття, один-єдиний його удар, адже лише так, за один удар серця, за одну-однісіньку мить, тільки так він спроможеться осягти всю пізнавану єдність буття, він, неосягненности голос, який виражає неосягненне, сам це неосягненне, мові людській недоступний, символу земному недоступний, праобраз усіх голосів і символів завдяки повік недоступній своїй безпосередності, — він лиш тоді стане гідним такої немислимої позамежности, лиш тоді стане можливим, коли сам усе земне перевершить; але він буде, знову ж таки, неможливим, ба навіть немислимим, якщо не стане до всього земного подібним; тож хай він уже й не має нічого спільного із голосами земними, із земним словом і земною мовою, хай вже навряд чи й назвеш його земним символом, він зможе явити праобраз, на неземну безпосередність якого спрямований, лише тоді, коли віддзеркалить його у земній безпосередності: образи йдуть один за одним, так у земному будь-яка низка символів веде до земної безпосередности, до земного звершення, але низку ту треба вивести (для людини це — труд надзвичайний) за межі земного звершення, треба для кожної земної безпосередности знайти відповідну їй і все ж таки вищу безпосередність потойбіч межі, треба піднести це земне звершення понад його поцейбічністю до нового символу, і, хоч на межі цій символів низка щомиті, ось-ось перерватися може, наштовхнувшись на межу неземного, зазнавши поразки від недосяжности, зоставшись навік перерваною, навік без продовження, але небезпеки такої щастить уникнути, знову і знову щастить уникнути, низка символів знову і знову змикається, щойно лиш недосяжне саме перевтілюється у досяжне і знову і знову сходить униз до земної тлінности, щоб самому ущільнитись до чину земного, до земного звершення, щоби зменшитись, очевидним зробитися, щоб завдяки такій самоочевидності усунути навіть межу, щоб і низка вимовного стала так сходженням вгору і сходженням вниз, і щоб вона зімкнулася, замкнулася в коло істини, в коло одвічне символів, істинне в кожному зі своїх образів, істинне завдяки споконвічній своїй рівновазі, що веде свою гру на відкритій межі, в коло, істинне у предковічному обміні чину божественного і людського, істинне у символічності того і того й у символі їхнього взаємного віддзеркалення, істинне, бо в ньому одвічно себе оновлює творення, і це оновлення стало законом — законом відродження, постійного і незмінного, законом, що помагає долати випадковість, застиглість і смерть; жодна земна готовність до смерти, хоч би як ця готовність нагадувала божественне жертвопринесення, не здатна неземне породити у цьому земному чині, тут важить лише далебі терпляча готовність до пробудження, і сном скутий сновидця, як сама доля, невільний і недоступний для смерти, як сама доля, сновидця, якому найменша готовність до смерти чужа, у сні завше готовий лише до пробудження, лише про таку готовність він знає, лише їй він відкритий і не піддається омані у своєму сновиднім знанні, у своєму неоманнім знанні про пробудження і про його всевладдя, що для нього сон відкривається у своїй незглибимій безодні, голосами наповненій, зі знанням у променисто-чорній бездонності своїх осяйних криниць, та ще більше знання — в серці сновидця, трепетливо відкритому голосу, що вже й не голос, а чин, бо сходить униз, щоб набути ім’я, бо ім’ям цим він, невблаганний, як доля, закликає назад обернутись, назад повернутись, на батьківщину вернутись…
…О повернення на батьківщину! Це — до чину повернення, бо чин — то любов, бо лиш він — служіння і поміч, він, імена даючи і наповнюючи форму порожню долі, дужчий від долі самої…
…Ще ні, й усе ж таки вже! І було то знання про серце незбагненно закоханої далечини, що поринула у самісіньке серце сну, було то знання про те, як двоє рівних сердець — поцейбічности і потойбічности — одне з одним зливаються, як пульсують вони і стугонять одне в одному, божественний символ, що спалахнув у людському символі задля спільної мови, мови клятви на вірність поміж людиною й Богом, мови неспинного творення у нескінченних молитвах, яка у світотворенні то возноситься вгору, то опускається вниз, і було то знання про цю мову спасенного чину, про цю мову офіри любовної, яка перевершує всяку офіру людську так само, як суголосся усіх голосів за овидом земним перевершує різноголосся земне, як заовидна любов до пізнання усезагального перевершує всяку любов, що людей поміж собою пов’язує; серце Боже й людське, воно в Божих обіймах, в обіймах людини й саме обіймає Бога й людину; й усе ж то було і знання про того, кому (адже голос, щоб його на землі почули, повсякчас потребує провісника) призначено нести чин, і він, як і чин, живитися має із джерела подвійного, на землі спородитися має від неземного зачаття, бо лише той, хто вже від джерела свого випадковості непідвладний, здатний і випадковість знов поєднати із дивом законности щонайвищої, яка владна навіть над долею, бо лише тому, хто сам приходить зі сфери,
