Читати книгу - "На запах м’яса"

— Ма! Па! Я в подружки ночуватиму… До іспиту готуватимуся.

Горох знітився, потилицю почухав.

— Тебе звати як?

— Юлія! Ти в цьому домі сам живеш?

— Сам…

— Тепер — ні! — Роздяглася посеред вітальні, заваленої будівельним сміттям, вляглася на шпалерні смуги, що Горох їх розклав, аби вирівнялися. — А як тебе звати, коханий?

— Анатолій, — прохрипів Горох, оперативно стягуючи штани.

Енергійна Юлька ще не встигла остогиднути прилуцькому нуворишу, коли про стосунки сина з неповнолітньою школяркою дізналася мама. У самої клопоту по маківку: приміщення для салону краси купила, до Києва моталася, де сучасне обладнання для перукарень вибрати можна, а тут — на тобі! Як почула плітки, того ж дня в синових хоромах була.

— Толечку! Та ти хоч знаєш, чия то донька?!

— Ма… Ну, не однаково?.. — Ніколи Горох із мамою про своє інтимне життя не балакав. Нащо вона? Чи сам не розбереться?.. — Ти он салоном своїм займайся… — додав. — Бо спеціально не стригуся. Хочу, щоби у твоїй перукарні мене обкорнали круто.

— Толю! То Козлюків донька. А Козлюк — він скажений… Сусід гілку горіхову спиляв, що вона з Козлюкового двору на його територію залізла, сонце затуляла, так Козлюк йому за те псів перетруїв, а потім до курей щурів запустив. А це ж не гілка… Донька його єдина.

— Та все в нас нормально, ма. Чого хвилюєшся?

— Так мала ще! До школи бігає!

Ого… Ще та мала! Горохові спочатку вкрай цікаво з Юлькою було, бо така вже дівка вигадлива: не знаєш, чого від неї чекати. Та за місяць втомився: ото б їй тільки гоцати, а в Гороха справи загальмували.

— До Чернігова їдеш? — не відлипала. — І я з тобою!

— Та й сам можу. Меблі для дому замовлю й повернуся.

— Я обиратиму! — Шопінг виявився другим після сексу хобі Юлі Козлючки.

Горох не встигав грошики виймати. Меблі обов’язково шкіряні, портьєри на замовлення щоби шили, ліжко в спальню з оксамитовим підголів’ям…

— А стеля в спальні — дзеркальна! Щоби ми себе бачили… — уже по-хазяйськи розпоряджалася.

За квартал спілкування з малолітньою витівницею вже вкрай напружувало Гороха — знай голову ламав, як від Юльки відкараскатися. Та все сталося не так, як гадалося.

У вересні, коли неповнолітня Козлючка мала піти до одинадцятого класу, а Горох уже натякнув, що їм би треба розійтися по-тихому, заплакана Юлька постукула до файної Толиної хати опівночі, проторохтіла перелякано:

— Тато! Тато все знає!

— Що?

— Та як що? Вагітна я!

Горох ще не встиг усвідомити новину, як юрба Козлюків заполонила хату. Оперативно зібралися: тато Козлюк зателефонував братам і сестрам — виявилося, що їх, Козлюків, дев’ятеро душ матінка була народила, — припхалися посеред ночі з чоловіками-жінками-дітьми честь Козлюкового роду боронити.

— Ах ти ж, падло…

— Та стійте! — вигукнула перелякана Юлька. — Я його кохаю.

— А ти?! — спитав тато Козлюк.

— А я… з нею одружуся, — сказав Толя.

Козлюки оцінили масштаби Горохового обійстя, автівку, моторолер, садок за хатою…

— Ну, що? Готуємо весілля?

За тиждень уже й охомутали хлопця. Юлька перетягла до Гороха свої речі, перестала ходити до школи, намагалася господарювати, та всі ті спроби виливалися для Гороха в нові витрати: то їй мікрохвильову піч купи, бо у всіх вже є і зручно, то круту куртку через інтернет-магазин собі замовила спеціально для того, аби по хліб до магазину в ній бігати, то купила гіпсову колонну «під мармур», що на ній вазон із квітами мав стояти. Потім з’явилася клітка з папугами, потім мертвий ведмідь на підлозі.

— Тобі подобається, синку? — обережно питала мама, коли заходила до сина в гості.

— Та так… — дратувався.

За місяць після весілля тато Козлюк покликав зятя на відверту розмову з домашньою самогонкою. Юльку з матір’ю відправив серіал дивитися, зачинив двері кухні.

— Ти не подумай, зятю, що я у твоїх кишенях поритися хочу… Але маю знати, як ти про мою доньку й майбутнього онука дбати плануєш. Бо бачу — сидиш собі вдома, рейки якісь до стелі прикручуєш, кахлі в туалеті ліпиш. А на життя заробляти коли? Щось мені той твій настрій геть не до вподоби.

— Маю грошей трохи, — відказав Горох.

— Трохи — то не рахується, — насупився Козлюк. — Як не заробляєш, грошики швидко скінчаться. Накупив мотлоху всякого… Меблі шкіряні, колонни якісь дурні…

— Юля схотіла…

— Так! Слухай мене уважно. — Козлюк налив, склянку підняв. — У Козлюків ніколи жінка не верховодила. А ти тепер наш — Козлюк. Юля хай собі своїм займається — дитинку народить, няньчитиметься. А ти хлопець дорослий, самостійний, роботящий — заробляти маєш! Скільки там у тебе від Норвегії залишилося?

— Та ще тисяч десять…

— Е-е-е… Копійки! — Козлюк випив, хлібом занюхав. — Нічого… Ми, Козлюки, один одного в біді не кидаємо. Брати мої до Італії їдуть на заробітки. До одного грека-підрядника. Гарні об’єкти для будівництва знаходить, гроші непогані платить… З ними поїдеш!

— А Юля? — Горох навіть зрадів, бо щось сімейне життя всі сили висмоктало.

— А що Юля? Мати поряд, тітки-баби є. І твоя матір допоможе, як знадобиться. Чого тобі біля неї сидіти? Народжувати замість неї будеш?

— Певно, засмутиться…

— А то корисно! Зате зустріне з радістю. Давай! Збирайся. Документи оформити допоможемо. А за Юлю не хвилюйся — ми тут за нею наглянемо.

У грудні вагітна Юлька ридма ридала, висіла в Гороха на шиї — проводжала до Італії, прощалася. Певно, батькову вдачу добре знала, бо просила чоловіка залишити грошей, хоч тато Козлюк пообіцяв піклуватися про доньку вісім місяців, поки зять будуватиме хати в Італії. Горох тихцем зняв із рахунку останні десять тисяч євро, попросив дружину економити, бо ще невідомо, що заробить, а більше грошей немає. Юлька кивала, плакала, кляла батька, що він усе життя нею командував і зараз продовжує. Сказала, що сина Денисом назве, а якщо дівчинка народиться, то тільки Лаурою, щоби на всі Прилуки тільки одна Лаура була. Просила з Італії щомісяця передачки їй слати — ось список. Під номером першим — вії накладні й черевички на шпильці. Наостанок поцілувала й сказала, щоби обручку вдома залишив, бо ще загубить.

За тиждень