Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Сьогодні Анна, щоправда, трохи налякалася. Прийшла покоївка і повідомила про прихід візитера до неї. Нікого не чекала і вже навіть подумала, що це Адам, проте, вибігши у передпокій, побачила там власного брата.

— Андрій, ти? Як ти мене знайшов? Вуйко сказав?

Той не лише не обійняв її, але й не підійшов ближче.

— І це все, про що ти хочеш мене запитати? Ми з тобою півроку не бачилися, а ти питаєш, як я тебе знайшов… Ліпше скажи, як ти тут опинилась?

Вражена прохолодним поводженням брата, Анна не відразу знайшлася з відповіддю.

— Може, зайдеш до покою? Це довга розмова.

— Не варто мені до тебе заходити. Ліпше попроси свою пані, щоб відпустила тебе зі мною на прогулянку. Поговоримо на вулиці.

Анна насторожено і якось розгублено подивилася на брата.

— Маєш аж стільки вільного часу? Не матимеш неприємностей через те, що самовільно відлучився з семінарії?

— За мене не переживай. Я знаю, що роблю… То ти підеш зі мною?

Перевівши подих, Анна оперлася плечима на одвірок. Не наважувалася розпитувати брата про причину візиту і зовсім не була переконана, що справді хоче почути відповідь. Та ні, дурниці. Андрій нічого не знає. Якби знав — не прийшов би сюди.

— Добре, я поговорю з пані Беатою. Зачекай мене тут.

Отримавши дозвіл від господині на прогулянку з братом, Анна змінила домашню сукню на прийнятнішу для вулиці й вийшла з помешкання.

— Ну, і куди ми підемо? — опинившись надворі, вдавано безтурботно запитала вона Андрія. — Ти переодягнувся в світську одежу, але все одно мусиш бути обережним. Дивись, бо як упіймають, то залишишся без обіду або ж стоятимеш цілу Службу Божу на колінах.

Андрій роздратовано пересмикнув плечима.

— Я якось сам подбаю, щоб мене не покарали. Краще б ти про себе дбала.

Анна промовчала. Ще з гімназійних років Андрій не любив, коли вказували, що і як він має робити, надто ж тоді, коли сам не був переконаний у тому, що чинить правильно. Здається, за ці роки він анітрохи не змінився. Навіть зовні виглядає майже так само. Хіба подорослішав і змужнів. Високий, стрункий, гарний — дуже показний молодий чоловік. Дівчата і раніше задивлялися на нього. Цікаво, а як тепер? Він трохи схуд. У семінарії їм не надто добре ведеться. Кажуть, що семінаристів погано годують, помешкання вогкі та нездорові, а вода погана. Ще й за найменший непослух суворо карають. Хоч би сухот там не заробив. Добре було б трохи його відгодувати. Може, пані Беата дозволить іноді запрошувати його на обід? Вона ж добра жінка.

— Усе одно, Андрію, давай відійдемо кудись подалі. Мені не хочеться, щоб у тебе були неприємності.

— Тоді ходімо до Пелчинського ставу?[36] Пам’ятаєш, як ми ходили туди з мамою? Давно там була?

Анна усміхнулася.

— Дуже давно. Тепер я майже нікуди не виходжу. Моя господиня не завжди має силу та бажання на далекі мандри… Ну, ти ж її бачив.

Андрій уважно подивився на Анну, тоді відвів погляд.

— Що з тобою взагалі сталось? Чому ти живеш у чужих людей?

Мимоволі відчувши неспокій, Анна глянула на брата й опустила очі. Ні, навряд чи він щось знає. Вуйко ніколи б йому такого не розповів.

— Ти говорив із вуйком? — обережно запитала вона його. — Ні, ти, певно, чув якісь плітки.

— Я сподівався почути правду від тебе.

Анна замислено покрутила в руках парасольку. Доведеться дещо йому розповісти. Все одно не відчепиться.

Намагаючись не бовкнути зайвого, вона почала розповідь. Поки вони з Андрієм проминули книгозбірню Оссолінеуму[37], а тоді через узгір’я гори Вроновських[38], повз турецькі шанці, зійшли донизу до Пелчинського ставу, Анна встигла не лише розповісти братові про пригоду з Дмитром, але й пояснила, чому їй краще залишатися компаньйонкою пані Беати. Дипломатично обійшла всі моменти, коли мусила б розповісти про Адама, і навіть приховала, що це саме він привіз її до Львова. Здається, зробила це доволі вдало, бо Андрій, хоча й поринув у якусь підозрілу задуму, проте більше ні про що не розпитував.

— Знаєш, — він майже з жалем глянув на неї. — Колись я думав, що закінчу семінарію, висвячусь на священика, отримаю парафію й обов’язково заберу тебе до себе. Потім зрозумів, що ти ще до того вийдеш заміж. Скажи, чому ти не захотіла нормально влаштувати своє життя?

Через силу усміхнувшись, Анна нервово поправила стрічку на капелюшку.

— Я не маю до того щастя. Може, залишусь старою дівою і колись іще приїду до тебе та бавитиму твоїх дітей.

Андрій зміряв Анну скептичним поглядом.

— Ну, це вже не про тебе. Не прибідняйся. Забула, що я знаю тебе як облуплену. Якби хотіла, то давно була б заміжньою.

Анна якось непевно хитнула головою, тоді, щоб приховати ніяковість, сіла на низенький парканчик обіч ставу.

— Облиш. Дивись, як тут гарно. Сядь біля мене і ліпше розкажи про себе. Маю підозру, що в тебе вже й наречена є. Ти ж одружишся перед висвяченням? Так? Хто ця дівчина? Теж зі священицької родини?

Анна невпевнено усміхнулася братові. Як добре, що він нічого не знає про Адама. Не пережила б, якби довідався. Андрій — чи не єдина рідна їй тут людина. У них із братом однакові спогади, спільне минуле, навіть важкі переживання одні на двох. Так хочеться, щоб хоч він її не осуджував.

Вона перевела погляд на узгір’я навпроти школи плавання. Вже осінь, але лише її початок. Час, коли ще сонячно, тепло, затишно, коли зелені дерев не торкнулися перші осінні приморозки, не зблякли яскраві літні квіти, а в повітрі снує перша обережна павутина бабиного літа.

— А ти змінилася, сестричко, — раптом почула вона голос Андрія і здивовано глянула на нього. — Правду-таки про тебе кажуть.

Анна широко розплющила очі. Щось в інтонації і в тому, як зневажливо скривилися губи брата її насторожило.

— Ти це про що?

Андрій не відповів, лише зміряв Анну оцінюючим поглядом. На сестрі нова, дорогої матерії сукня, вигаптувана шовком шаль, модний капелюшок і вишукані черевички на підборах. Де вона все це взяла? А головне, за які гроші?

Він ще раз, уже прискіпливіше, ковзнув поглядом по сестрі. Черевички майже не сходжені, з-під сукні визирає краєчок дорогих нижніх спідниць, на шиї золотий коштовний медальйон, на руці така ж бранзолетка. Анна виглядає до непристойності розкішно вдягненою.

Він перевів погляд на її руки у тоненьких шовкових рукавичках, на мереживну парасольку, яку нервово