Читати книгу - "Жлобологія"

художника Пояркова: «А скільки це коштує?» Він відповідає: «Ну, десятку». Хоч Сергій сам прекрасно розуміє, що більше «трьошки» воно не вартує. А що для олігарха десять тисяч баксів? І так усі ті митці й заробляли на життя. Але на цьому історія не закінчується. Пані Заболотна починає спілкуватися із Соловйовим. І відтоді ці художники перестають бути модними. Бо що мистецтвознавець Соловйов їй каже? «Наташа, та це ж не художники, це аферисти. А художники — ось вони: Цаголов, Криволап, Савадов, Чічкан... Ось вони, справжні художники». А ті хто такі? Вони ж не експортуються. Далі, ніж наш хутір. Вони створюють продукт, який не конвертується. Все стало на свої місця. Тепер Гапчинська робить сувеніри і штампує новорічні листівки й пакети. Олег десь в міськвиконкомі «сидить», Серьожа-ілюстратор ходить уже не такий веселий... Король, як бачимо, голий. І всіх посадили на належне їм місце.

Раніше наші художники були націлені на Захід. Бо там бієнале, виставки, існує арт-ринок. А згодом і тут з’явилися поціновувачі, покупці і українські художники повернулися працювати сюди. Зрештою, і Фонд Сороса перестав їх фінансувати. Тепер їхні роботи тут купують — Воронов, Порошенко, Пінчук та багато інших поціновувачів. Понад те, є експерти, консультанти, які заробляють великі гроші надаючи свої послуги. Якщо твій клієнт купує роботу за мільйон, тобі припадає 100 000. Є для чого працювати!

Криза теми

Хоча, звісно, художники різні бувають, у тому числі й придворні. Але передусім художник має бути людиною вільною і не залежати від влади. Якщо це Художник з великої літери. Не конче те, що він створює, мусить вилитися в якусь опозицію. Хоч справжній талант — це річ небезпечна... Якщо, скажімо, у Швеції, люди добре живуть, то нащо їм опозиція. Вони й третій світ, який в них поселився, утримують. Тож їх навіть зачепити немає за що... Художник у безконфліктному суспільстві має менше тем, напевно. І тому ці художники Ідуть сюди — за темами.

Один із моїх друзів закінчив школу фотографії і мультимедіа імені Родченка в Москві. І потім поїхав до Відня, бо коли закінчив навчання, то зрозумів, що фотографія його вже не цікавить. Як інструмент вона була для нього цікавою, але не як спосіб заробляти на життя. І ось він провчився у Відні 2 роки, і я запитав у нього: «Євгене, а що ви там робили на акціоністському факультеті?» «Теми розробляли. Виявляли актуальні для мистецтва теми. Нацменшини, одностатева любов, бідність... Реферати писали». Тут цієї практики нема. Так, у нас для письменників тема жлобства чомусь не стала актуальною, хоч воно тотальне.

Із художниками в цій країні все гаразд, а з письменниками цікаво вийшло.

Мені здається, що минула слава навіть Андруховича. Коли він був на стипендії в Берліні, то писав колонки в газету «Дзеркало тижня». У мене після читання його опусів було враження: «Таска зєльоная...» Ось він сидить біля вікна й описує, що там за склом відбувається. Про велосипеди розповідає. Якась така збіднена екзистенція...

Хто серед українських письменників має найбільші наклади? Андрій Курков. Але він передусім сценарист. За фахом. Він дуже добре вміє складати фабули, будувати сюжети, але рівень його художньої прози, як на мій погляд, слабший. З іншого боку, його бестселер про пінгвіна перекладали найкращі перекладачі по всьому світу і створили, можна сказати, новий продукт. І він продається. Маємо той випадок, коли автор дуже працьовитий, уміє комунікувати, знає мови. Він чітко працює на ринок.

Але все створюється завдяки особистим стосункам. От Курков дуже багато питань вирішував з культурними центрами, посольствами. Це правильно, потрібно самого себе проштовхувати, щоб не загубитися поміж інших. Однак Андрій Курков дуже популярний у Німеччині, але не в Україні. Там люди книжки купують, у нас — не хочуть або не мають грошей.

Освітня криза

Ми з товаришем у свій час заснували авторську школу фотографії, що носить моє ім’я. Неофіційно я давно перейменував її на виправно-трудову колонію Віктора Марущенка. Враховуючи те, що ми 10 років на освітньому ринку працюємо, можу констатувати одне: люди не хочуть учитися.

Я не хочу в такий спосіб сказати, що люди стали іншими, і не маю бажання їх лаяти. За ці роки ми підготували велику кількість фотожурналістів, які працюють у ЗМІ, а потім, коли настала криза 2008 року, ми відмовилися від цього формату і стали культурологічним центром. Це вже така просвітницька робота, тобто ми пояснюємо людям, що таке фотографія, якою вона може бути. Молодь, яка до нас приходить, часто не знає, що означає слово «фотографія», зовсім не орієнтується в сучасному фотомистецтві. Вона зазвичай виховувалася на українській комерційній фотографії — «лубочних картинках», позбавлених змісту і сенсу. А сьогодні нарешті створюємо окремий мультимедійний напрям, бо мусимо реагувати на потреби часу. Адже журналісти втрачають роботу, не знають куди рухатися далі, ми ж спробуємо їм допомогти. Серед наших викладачів — Юрій Макаров, Сергій Рачинський і багато інших відомих персоналій.

Телефастфуд

Як не прикро, джерелами освіти і масової культури в нас є два основних «заклади»: фастфуди і телевізор.

Я не маю потреби ні в першому, ні в другому, та величезна кількість людей сидить в Макдональдсі і в телевізорі і, отже, їм це потрібне. Вони на це тратять свій час і гроші. З’явилася ще одна залежність — Інтернет, соціальні мережі, які по-своєму шкідливі. Бо забирають у людини вільний час. А декого можуть зробити і психопатом.

Щодо освіти, то основна проблема в тому, що освіта просто не потрібна людям. Де її застосовувати? Немає попиту на освічених людей. Зі мною працюють дві дівчини, кожна закінчила два вищі навчальні заклади. Олександра Сльозко — театральний факультет і журналістику, працювала на радіо, а тепер — задіяна в моєму проекті, власне, медіа-напрямком займається. Інша моя помічниця закінчила педінститут і Могилянку, але роботи, яку шукала, так і не знайшла, тому поїде навчатися далі за кордон. Чи мені потрібні аж настільки освічені помічниці? Мабуть, що ні. Хоча б тому, що десь в іншому місці, можливо, вони б отримували більші зарплати. Я ж не можу на повну міру використати тут їхній потенціал, хіба лиш організаторські здібності.

Безробітні герої

У цій країні вдосталь безробітних, їх не можуть забезпечити роботою: заводи не працюють, сільське господарство існує на рівні рала і сохи... Справді, для чого тут потрібна вища освіта? Якщо в Англії у вишах викладають фотографію, і там люди бідкаються: ми ж всі не знайдемо