Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

проголошує: «Люби ближнього усією душею доти, поки тобі вигідно». Оскількн ставлення людей до мене раптово змінилося, я не можу шукати в них допомоги, хоч би як меиі свербіло. Тож я не бачу іншої ради як скористатися з другого способу — чухатися об шорсткий стовбур сосни. «Як так, то піду й трохи почухаюся», — подумав я і знову скочив з галереї. Але відразу похопився: «Стривай! Це теж дурний спосіб. Тільки шкоди собі завдам». Та це й не дивно. Адже на сосні є живиця. Та живиця така клейка, що, як прилипне до шерсті, то хай грім гримить, хай иавіть уся Балтійська ескадра вибухне в Цусімській протоці, а вона не відчепиться. Більше того, як прилипне п’ять волосків, живиця відразу притягне десять; а де прилипне десять, там і тридцять. Я — кіт із своєрідними поглядами, люблю простоту і ясність. Ненавиджу цю вперту, липку, невідступну погань. Я не захотів би її навіть тоді, якби мені дали всю красу всесвіту. От клята живиця! Майже нічим не відрізняється від гною, що тече з очей Куро рикші, коли дме північний вітер, і, бач, псує мені сірий кожушок. Хоч скільки разів їй кажи: «Подумай, що ти робиш!» — нічого не вийде. Досить мені спиною притулитися до сосни, як живиця, відразу приклеюється до шерсті. 3 такою несусвітенною дурепою заведешся — не тільки честь, але й шерсть загубиш. Нічого не вдієш, доводиться терпіти, хоч би як свербіло. Але, не в змозі скористатися одним із двох способів, я опиняюся в безпорадному стані. Якщо я зараз чогось не придумаю, то, напевне, захворію від тієї сверблячої, липкої погані. «Що б його придумати?» — міркував я, сівши на задні лапи, і раптом згадав. Іноді мій господар бере рушник і мило й несподівано кудись зникає. А коли через півгодини вертається додому, його похмуре обличчя, здається, трохи свіжіє, яснішає. Якщо така прогулянка благодатно впливає на мого зачухраного господаря, то на мене повинна б і поготів. Я досить вродливий і не маю потреби намагатись стати ще симпатичнішим, але я б тяжко завинив перед природою, якби заслаб і, не доживши й одното року, передчасно вмер. Я дізнався, начебто господар відвідує так звану лазню — заклад, видуманий для того, щоб марнувати час. Оскільки лазня — людська вигадка, чогось доброго від неї годі сподіватися. Але що ж було робити в моєму скрутному. становищі? І я вирішив: спробую туди заглянути. Як переконаюсь, що користі від неї мало, зупинюсь на півдорозі. Але чи вистачить людям великодушності, щоб пустити до купальні, збудованої для себе, істоту іншого виду — кота? Навряд. Певна річ, куди навідується господар і мені не відмовлять зайти. А як, крий Боже, скажуть: вибачай і голоблі завертай, — що тоді? Сором, та й годі. Найкраще спочатку зайти й поглянути, що воно й до чого. Як побачу, що можна, схоплю в зуби рушник і назад притьмом вернуся. Зупинившись на такому задумі, я поплівся до лазні.

Повернувши із завулка ліворуч, я побачив, як у кінці вулиці з високої труби, схожої на водогінну, курився легкий димок. Оце, власне, й була лазня. Я прокрався всередину через задвірок. Кажуть, начебто прокрадатися через задвірок — боягузливість, але такі нудні докори можна почути тільки від тих заздрісників, які вміють заходити лише через парадні.двері. 3 давніх-давен відомо, що розумні люди завжди несподівано нападають саме ззаду. Здається, так написано на п’ятій сторінці першого розділу другого тому «Методів джентльменського виховання». А на наступній сторінці можна вичитати, що задвірок (за словами одного покійного джентльмена) — брама, через яку дментльмени набирають справжньої шляхетності. Я — кіт двадцятого століття, а тому мені не бракує таких знань. Тож нічого мене зневажати. Так от, я прокрався через задвірок. Ліворуч височіла гора соснових рубанців завдовжки з вісім сунів. Поруч, наче пагорб, лежала купа вугілля. Може, хтось запитає, чому стіс дров мав вигляд гори, а купа вугілля — пагорба. Особливо глибокого змісту в цьому немає, просто я вжив різні слова — спочатку «гора», а потім «пагорб». Шкода, що люди, поївши різну гидоту — рис, птицю і рибу — дійшли до такого виродження, що взялися жерти вугілля.

Перед собою я побачив розчинені двері завширшки один кен. За дверима панувала мертва тиша. Я пройшов трохи далі і почув людський гомін. Вирішивши, що так звана лазня міститься там, звідки долітають голоси, я проліз щілиною між дровами і вугіллям, звернув ліворуч і рушив уперед. Праворуч я запримітив засклене вікно, а за ним велетенську трикутну піраміду складених одна на одну дерев’яних балій. «Їм, круглим, напевне, неохота лежати складеними в трикутну піраміду», — в душі поспівчував я баліям. Кінець лави, яку займали балії, на кілька сяку залишався вільним, наче спеціально для мене. Лава була заввишки з метр, немов на замовлення якраз така, щоб я міг вистрибнути на неї. «Прекрасно», — подумав я і підстрибнув. І що ви думаєте? Так звана лазня опинилася під самим моїм носом, перед очима, перед самим обличчям. Що найцікавіше на світі? Покуштувати те, чого раніше не їв, побачити те, чого ніколи перед тим не бачив. Більшої радості немає. Якщо ви, панове, на взірець мого господаря проведете тридцять-сорок хвилин тричі на тиждень у так званій громадській лазні, то вас можнатільки похвалити. Але якщо ви, як я, ніколи не бачили, що воно за штука ота лазня, швидше спішіть подивитися. Можете не бути при смерті своїх батьків, але за всяку ціну огляньте лазню. Кажуть, світ широкий, але ніде не знайдете такої дивовижі, як у лазні. Дивовижі? Такої дивовижі, що я навіть соромлюся розповідати. Всі люди, що безладиим натовпом гули за шибками були голі-голісінькі. Справжні тайванські дикуни! Адами двадцятого століття! Якщо заглянути в історію одягу — зрештою, вона така довга, що полишимо її складання панові Тойфельсдреку [150], - то виявиться, що людина тримається на одязі. Відтоді, як у вісімнадцятому столітті на гарячих джерелах у Бат (у Великобританії) стосовно одягу було заведено строгі-престрогі правила, чоловіки й жінки почали з’являтися у купальних костюмах, що прикривали не тільки плечі, але й ноги. Приблизно шістдесят років тому, теж в Англії, в одному містечку заснували школу малювання. Тож цілком природно, що для такої школи було накуплено картин з намальованими голими тілами і скульптур, розвішано й розставлено їх усюди по класах. Та коли настав день урочистого відкриття школи, фундатори і викладачі опинилнся у прикрому становищі. Річ у тому, що на церемонію відкриття годилось запросити