Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

В такий історичний момент єдина Організація Андрія Мельника не тільки відмежувалась, але виразно негативно поставилася до тих державно-політичних актів. Чому? На те зразу в липні 1941 р. дала відповідь одна берлінська українська газета, що була речником їх опінії. Мовляв, як можна проголошувати державну самостійність і будувати державне життя без згоди німецької держави в той час, як вона веде війну з большевиками і її війська займають українські землі?! Коментарів тут не треба. Оце й була найвиразніша, мовою фактів, живої політики викладена відповідь на питання: про що йшлося в конфлікті між ОУН і групою Андрія Мельника, яка ріжниця між ОУН і т. зв. ОУН під проводом Андрія Мельника. Ішло про те, чи український революційний, визвольний рух має іти тим шляхом, яким повела його ОУН, чи тим, яким пішла Організація Андрія Мельника.

Це питання стосувалося не тільки до подій влітку 1941 р., але до цілого дальшого розвитку, який по обидвох сторонах в генеральних лініях був послідовним продовженням обраного напрямку, засадничої ідеологічної й політичної настанови і політичної природи обидвох протилежних організацій.

Після першого заскочення й дезорієнтації гітлерівської політики такими несподіваними потягненнями й поставою України, швидко прийшла гітлерівська відповідь — ліквідація розбудовуваного самостійного національного життя, ув'язнення голови й членів Державного Правління, безоглядна боротьба проти ОУН, намагання знищити її терором, встановлення Райхскомісаріяту, розшматування українських земель: Генерал-Губернаторство для Галичини, Закарпаття — Мадярщині, Трансдністрія — Румунії. На це ОУН відповіла підпільною революційною боротьбою, яка щораз більше посилювалася й розширювалася, дійшовши до таких розмірів, що гітлерівські адміністраційні, поліційні й військові чинники втрачали контролю над великими, суцільними просторами, в яких все життя кермувалось підпільними силами ОУН, а опісля УПА.

І в тій фазі протиставлення між ОУН і Організацією Мельника не зменшилося, але поглибилося, коли Організація Мельника активно поборювала ОУН, що стояла в боротьбі проти гітлерівського поневолення, а сама продовжувала «політику меморіялів до Гітлера вижидання на самостійність після гітлерівської перемоги у війні». До цього політичного протиставлення долучились ще й того роду найболючіші явища, що в часі ув'язнювання членів ОУН Ґестапо могло користувати з допомоги окремих членів Організації Мельника.

Теж у новому періоді одного протибольшевицького фронту Організація Андрія Мельника не перестала займати протиставного становища до ОУН і цілого революційно-визвольного фронту. Правда, це обмежується тільки на еміґраційному терені, де вона діє, але за змістом стосується до цілої лінії націоналістичного, визвольного руху в Україні. Найвиразніше викладене становище мельниківців у їхній брошурі «Ліс в правдивому світлі», в якій наскрізь неґативно розцінюється УПА й ведення збройно-політичної боротьби з большевиками в такій постановці і в таких розмірах за сучасної політичної ситуації. Сьогодні виступати так виразно проти УПА стало надто непопулярно і Організація А. Мельника, як й інші аналогічні угруповання, маскували своє правдиве відношення сповидним визнаванням УПА, а фактично старалися творити довкола неї туман баламутних інтерпретацій.

В питаннях ідеології, програми та внутрішньо-українського укладу сил Організація Мельника щораз виразніше й міцніше визначувала себе там, куди її тягнуло наставлення керівних членів — в уенерівсько-соціялістичному, протинаціоналістичному таборі. В ньому вона навіть стала головним рушійним і організуючим фактором.

Так-то Організація Андрія Мельника, на протязі цілого десятиріччя, вагітного важливими й важкими подіями, активно відограла в українському житті ролю протилежного бігуна до Організації Українських Націоналістів й організованого нею революційно-визвольного руху. При тому вона вживала і вживає тієї самої назви ОУН. Цей політичний парадокс не може вже баламутити нікого, хто обізнаний з українським політичним життям за останнє десятиліття. Жодна назва, жодна зовнішня ширма не може закрити дійсности, виявленої такими виразними фактами.

Цей розвиток промовисто унагляднює наявність факту, що в ОУН до 1940 р. існували два різні, протиставні ідеологічні й політичні потенціяли, напрямки, дві протиставні концепції, що в ній гуртувались люди протилежних наставлень. Стан механічного зв'язання їх в одній організації міг існувати за неоднакових умов життя й діяльности двох частин Організації. На Рідних Землях в безпосередній революційній боротьбі, серед її вимог і умов завершувався процес кристалізації, уодностайнення і природної селекції, а в еміграційних умовах могли триматися Організації неоднородні елементи, механічно з нею зв'язані, й такі, що мали свої цілі, зацікавлення супроти визвольного революційного руху, а при тому мали можливість ухилятись від того, щоб цілим своїм життям, цілою своєю істотою віддатись йому вкластися в його рамці.

Але такий стан міг тривати тільки так довго, поки існували такі умови. Він не міг витримати внутрішнього піднесеного розпряження в тому моменті, коли протиставні до діючого революційного активу елементи й тенденції намагалися скерувати Організацію на інший, чужий їй напрям. Тоді мусіла наступити експльозія, розрив одного, а не одноцілого, розрив по лінії існуючої вже щілини. Так само не міг такий стан механічного з'єднання витримати високого зовнішнього тиску тоді, коли ціла Організація, обидві її частини, крайова і закордонний провід, — мусіли стати в одній і тій самій боротьбі. Тоді мусів прийти розкол між революційним активом, який був готовий і рішений на ту боротьбу, а між тими елементами, які хотіли її оминути, піти іншим шляхом і потягти за собою Організацію. Обидва ці моменти зійшлись разом у переломовий час другої світової війни.

В когось може бути думка, що ціла політика й діяльність Організації Андрія Мельника пішли шляхами протиставними до діяльности ОУН головно під впливом сили відштовху після внутрішнього конфлікту і розриву; що в ній були і є теж такі елементи, такі тенденції і люди, які наставлені радше іти шляхом революційно-визвольної боротьби, шляхом націоналістичним так, як ОУН. Але їх відштовхує факт розколу і через те в їхній Організації взяли верх ті елементи і тенденції, які мають протилежне наставлення.

Так могло б бути в іншій обстановці. Напр., у питаннях відношення між обидвома організаціями, сказати б, сам-на-сам, чи теж у питаннях внутрішньої політики. Там може брати верх сила відштовху, суперництва над домінуючим, власним ідейно-політичним наставленням. Але не в засадиичих питаннях шляхів визвольної боротьби і самостійницької політики, як, напр., у питаннях: підтримувати почин відновлення самостійної держави проти волі чужої сили, чи виступати проти нього тоді, коли ця чужа сила його ліквідує? Чи вести революційну боротьбу під час війни на два фронти, проти большевиків і проти гітлерівського поневолення, коли гітлеризм виявив уже своє відношення до України не інше, як