Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

тишею сільця: його замучила нудьга. Отож він назавжди залишив оселю й повернувся до того світу й до того життя, до яких звик. Коли після багатьох років стало відомо, що господар будинку покинув цей світ, новим власником став далекий родич померлого, який жив далеченько у долині. Споруда почала розвалюватися, а той не мав бажання її поправляти. Отож із тих часів тут жили найзлиденніші бідарі, які платили копійки за постій. Коли що відпадало або ж завалювалося, його так і залишали не поправленим. А згодом іще молодий Вуй із маленьким сином Тобіасом поселилися вже мало не в руїні… Відтоді оселя стояла здебільшого пусткою, потребувала постійного догляду, треба було безперестанку латати, підбивати та поправляти дірки, тріщини та провали. Зимувати тут було просто не можливо: зима в Дьорфлі довга, а пронизливі вітри так свистали протягами, що в кімнатах свічки гаснули, а в мешканців зуб на зуб від холодриги не попадав. Проте Вуя не так легко було злякати, він добре знав, як цьому запобігти. Одразу, як тільки твердо постановив повернутися до людей і зимувати в селі, старий взявся до роботи. Упродовж осені Вуй лагодив будівлю. А в середині жовтня він та Гайді поселилися тут.

Якщо підходити до будинку ззаду, то не треба відчиняти дверей, щоб зайти в прибудову, розвалена задня стіна та половина іншої давали можливість не те що зайти, а заїхати. У напіврозваленій стіні збереглося арочне вікно, давно вже без шибок, густо вкутане плющем, який вився аж до стелі. Вона мала випуклу форму та збереглася лише наполовину. Випукла форма стелі, арочне вікно наводили на думку, що раніше тут була каплиця. Звідси прохід без дверей вів у велику залу, підлога якої була колись встелена гарними кам’яними плитами. Де-не-де вони ще збереглися, решта розтрісканої підлоги густо заросла травою. Стіни зали були напівзруйнованими, усюди лежали кусні стелі. Якби не кілька масивних колон, що підтримували вцілілу її частину, треба було б із острахом проходити через це приміщення: будь якої миті все могло б упасти на голову. В старій залі Вуй збив із дощок окреме приміщення, підлогу щедро встелив сіном, і тепер вона слугувала хлівцем для кізок. Як іти далі, то проходиш силою-силенною коридорів та переходів, де на кожному кроці через тріщини та проломи заглядає в погожу днину сонечко або ж можна побачити луг обабіч будівлі, чи якусь частину шляху коло будинку. Врешті доходиш до важких дубових дверей, які ще міцно тримаються на завісах, а крізь них потрапляєш у простору кімнату, яка досить непогано збереглася: неушкоджені стіни облицьовані потемнілими від часу, проте без жодної дірки, дерев’яними панелями, а в одному з кутків — велетенська, аж до самої стелі, кахельна піч. Білі кахлі печі прикрашені синіми зображеннями високих старовинних веж, що заросли високими деревами, під густими вітами яких — мисливець із гончаками. На стінках печі — зображення рибалки під крислатим дубом, на краю тихого озера, у яке він далеко закинув вудочку. Навколо облаштовано лавку, щоб можна було всідатися й розглядати зображення на ній. Це місце Гайді вподобала собі відразу. Тільки-но вона переступила поріг кімнати, відразу ж підбігла до печі, всілася на лавку й почала розглядати малюнки. Проте, якщо розглядати бокові, одразу привертають увагу чотири дошки, що лежать на підлозі між піччю та стіною. На них добрячий оберемок сіна, вкритий шматком лляного полотна замість, простирадла та товстою рядниною замість ковдри. Тобто за піччю таке саме зручне ліжко, яке дівчинка мала на горищі. Гайді радісно скрикнула:

— Ой, дідусю, у мене тепер є своя кімнатка! А де ти спатимеш?

— Твоя кімнатка мусить бути поблизу печі, аби ти часом не змерзла, — сказав той, — а моє ліжко теж можеш зобачити, ходи за мною!

Він підійшов до ще одних дверей і зайшов у малесеньку кімнатку. Дідусеве ліжко стояло тут. Але у кімнатці також були двері, які Гайді одразу прочинила, бо їй дуже кортіло подивитися, що за ними. Те, що вона побачила, змусило її завмерти від здивування ще на порозі. За дверима було приміщення, яке нагадувало кухню, але таке величезне! Такої великої кухні дівчинка ніколи не бачила. Дідусь чимало тут полагодив, проте зробити ще треба було дуже багато: стіни розтріскалися, і в наскрізних шпарах та дірах аж висвистував вітер. Частину таких отворів дідусь позакривав дошками, і тепер приміщення виглядало так, наче на стіни понавішували дерев’яні шафки. Величезні та старезні двері укріпив цвяхами та поскручував дротами. Тепер вони щільно зачинялися, і вже не видно було руїн колишніх кам’яних стін, вкритих густим чагарником, де жила сила-силенна ящірок та усіляких жуків.

Гайді сподобалася її нова домівка. Після переселення, коли прийшов Петрусь, щоб побачити, як їй на новому місці, вона впевнено водила його помешканнями, бо перед тим старанно оглянула всі кути та закутки, нишпорила кругом доки не задовольнила свою цікавість усіма дивними чи незвичними місцями. За пічкою спалося просто чудово, але кожного ранку, коли Гайді прокидалася, їй щоразу видавалося, що вона на полонині, і треба вибігти на вулицю та подивитися, чому ялини за хатиною більше не шумлять. Чи часом не вкрило їх віття густим снігом? Отож кожного ранку дівчинка крутила спросоння головою, аж поки не згадувала, де вона тепер. Після цього відчувала якусь тугу, щеміло та стискалося сердечко, бо вона не на полонині. Проте вже за якусь мить чула, як дідусь розмовляє з Білкою та Буркою, а кізки голосно та радісно мекають, ніби кличуть: «Та ходи вже до нас, чого ти так довго?!» Гнітюче відчуття відступало й дівчинка переконувалася, що вона таки вдома. Отож якомога скоріше зривалася з ліжка і стрімголов мчала у велику стайню, до кізок. На четвертий день після переселення Гайді почала непокоїтися:

— Як там у горах бабця? Вона ж не може довго залишатися сама. Сьогодні мушу піднятися на полонину та провідати її!

Дідусь заперечив:

— Ні, не сьогодні і навіть не завтра, — сказав, — у горах навалило снігу, і він далі падає. Дивись, навіть Петрусь не сходить додолу. Таку малечу, як ти, зразу снігом замете і не знайдеш. Таки мусиш, дитино, почекати, зак сніг зверху замерзне, і тоді по тій замерзлій шкірочці можеш іти сміло.

Чекати