Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

доки замерзне сніг, було для Гайді справою дещо сумною, проте життя на новому місці таке бурхливе! Стільки всього треба залагодити, і за кожним разом щось новеньке та цікавеньке. Тепер кожного ранку та після обіду мала ходила до школи. І вчилася, треба сказати, старанно. З Петрусем дівчинка там не бачилася, бо той туди майже не ходив. Сільський учитель був людиною співчутливою і казав час від часу:

— Як мені видається, Петрусь знову не прийшов. Ходити до школи — йому на користь. Але в горах багато снігу, і він не може зійти в долину.

Проте під вечір, коли заняття закінчувалися, Петрусь усе ж приходив, але не до школи, а до Гайді в гості.

Минуло кілька днів, і нарешті ненадовго виглянуло сонечко, яке злегка пригріло нескінченні білі рівнини. Виглянуло і майже одразу сховалося за горами, ніби не сподобалося йому те, що воно побачило взимку. Не те, що влітку, коли око приємно тішать зелена травичка та різнокольорові квіточки. Величезний місяць, який постав під вечір на небозводі, виявився не таким вередливим і всю ніч справно висвітлював блідим сяйвом полонину. Наступного ранку вона вилискувала та переливалася різними кольорами, немов велетенський кристал. І коли Петрусь повторив процедуру виходу надвір, тобто вистрибнув із віконця, то не шубовснув у м’яку снігову перину, а неочікувано гепнув на тверде й проїхав неконтрольовано трохи вниз, немов санчата без господаря. Здивований хлопець зіп’явся на ноги й щосили затупав ногою по сніговій тверді, щоб іще раз, вже не так болісно, переконатися, що таке можливе. Але сніг був дуже твердим: як він не бив об нього каблуками, ледве зміг виколупати кілька дрібненьких крижаних скалок. Полонина замерзла на камінь. Зрештою Петрусь, незважаючи на болісне падіння, був задоволеним, бо знав, що тепер Гайді зможе підніматися до них у гості. Він швиденько зайшов до хати, похапцем поснідав, поспіхом ковтаючи молоко, яке мама поставила на стіл, запхав у кишеню кусень хліба і вже на ходу промовив:

— Я до школи.

— Добре, йди, вчися гарно і будь слухняним, — не мала нічого проти мама.

Петрусь знову виліз крізь віконечко надвір: сніг, що перетворився в кригу, не дозволяв розчистити кучугуру перед дверима, взяв санчата і, всівшись на них, помчав униз. На замерзлому снігові вони набрали такої шаленої швидкості, що хлопець просто не міг їх спинити, щоб не перевернутися. Ще раз падати на тверде та ще й так стрімко їдучи, не хотів, тож проскочив Дьорфлі й помчав далі, в сторону Маєнфельда. Нарешті санчата виїхали на рівнину й спинилися. Петрусь звівся на ноги і почав розглядатися, куди його занесло. Він був десь посередині сусіднього Маєнфельда. Тож подумав, що до школи все одно не встигнути: заняття вже давно почалися, а йому треба ще добру годину підніматися вгору. Петрусь мудро вирішив повертатися назад без поспіху і дійшов до Дьорфлі, коли Гайді вже прийшла зі школи та сідала з дідусем пообідати. Хлопець зайшов до них не просто так: у нього була думка, якою неодмінно треба було поділитися і то негайно.

— Всьо, — проголосив Петрусь, зупинившись посеред кімнати.

— Як, всьо? Генерале, — це звучить лячно й войовничо, — зауважив дідусь.

— Всьо, сніг твердий!

— Ура-а-а! Ура! Я тепер можу піти до бабці, — затріумфувала Гайді, яка відразу второпала, що Петрусь хотів сказати. — А чого ти не прийшов до школи? Тепер так добре з’їжджати на санчатах, — у Гайдиних словах був докір, вона вважала, що не слід прогулювати заняття, коли є можливість піти до школи.

— Задалеко заїхав, не міг сі спинити.[21]

— Взагалі, це називається дезертирством, — втрутився дідусь, — і за нього, відповідно до військового статуту, добряче крутять вуха. Чув?

Петрусь перелякано натягнув шапку якнайглибше, бо нікому він так не довіряв і нікого так не шанував як Вуя з полонини.

— Ганьба такому ватагові, який тікати любить, і встидно[22] такому має бути більше як іншому, — продовжував Вуй соромити його, — ти тільки уяви собі: одна твоя коза пігнала[23] наліво, решта направо, не слухають тебе більше та поводяться, не так, як худобині в отарі належить. І шо будеш тоді робити?

— Налуплю[24] одну з другою, — зі знанням справи відповів пастух.

— А якби якийсь хлопчина поводив себе як ті нерозумні кози, і його трохи натовкли по одному місці, шо бись на то сказав, га?

— А так йому і треба, — відповів Петрусь.

— Ну, козячий генерале, сам визначив, шо тобі належиться. Ото як ще раз проїдеш повз школу, замість того, щоб там сидіти і мудрому вчитися, приходиш до мене і маєш те сповна. Зрозумів?

Тільки тепер Петрусь второпав, куди вітер віє, і що саме його мають на увазі, порівнюючи з неслухняною козою. Це глибоко вразило хлопця, крім того він почав з острахом та крадькома розглядати кутки кімнати, чи не стоїть де знаряддя для послуху, яке сам використовував для кіз, щоб навчити їх уму-розуму.

Проте Вуй, очевидно, не збирався використовувати найрадикальніші методи навчання, а лише дружелюбно сказав:

— Та ней там.[25] Ходи до нас, пообідаємо разом. Після того підете з Гайді до тебе додому. Вечером[26] проведеш її назад, а я тобі щось на вечерю зготую.

Петрусь вельми втішився несподіваному повороту до більш приємних речей, і аж засяяв від задоволення. Отож, не зволікаючи, всівся поруч із Гайді. Але та вже наїлася, бо як почула, що відвідає бабусю, то від радості й дивитися на їжу не хотіла, і посидіти за компанію