Читати книгу - "Green Card"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Де ти їх береш, маніаків цих?
– Чому «береш»? Виховуємо потроху, мучимся, щоб щось путнє з них вийшло.
– В табір проведеш? А то стоїмо, як прищ на заду.
– Пішли, чого ж…
Недомірки-мазамбазі оточили нас і довгою вервечкою повели в глиб гілеї. Вузенька, ледь помітна стежинка кружляла між повалених дерев й непрохідної гущавини, огинала в’язку трясовину, пірнала в густюще листя. Я йшов за Гелоном, пильнуючи, щоб не наступити на якусь тварюку.
Десь через півтори години ми вийшли на бережок вузенької річки. Матата став, щось крикнув у гущавину. Звідти вискнуло, наче собаці хвоста прищемили.
– Прошу в резиденцію!
Уся резиденція – декілька хиж з ліан і листя. Там теж товклося із два десятки замурзаних воїнів. Від приміщення ми відмовились, поставили свій намет.
Увечері підігріли сухпаї, розсілись для наради. З темряви бликали очі й зуби гвардійців Матати – вони сиділи трохи далі, біля власного невеличкого вогнища. Гелон замислено штрикав ножем у землю, підперши щелепу рукою.
– Значить, кажеш, вони розмістились в Каболо?
– Там стара католицька місія була. Але в дев’яносто четвертому всіх монашок вирізали, й будівля стала пусткою. Коли до влади прийшли хуту, вони віддали її китайцям. А мганга засів, наче кліщ, й керує звідти.
– Охорона?
– На них бури[103] працюють. Огородили квартал, чорних не пускають. Тільки обслугу, й ту за перепустками.
– А скільки від тої будівлі до лікарні?
– Не знаю. Люди вдаються розміром з мураху, якщо просто очима дивитися.
– Ясно. Зібрав своїх?
– Усі по точках. Як тільки завалите мгангу, ми підемо на приступ. Головний сьогодні від’їхав на рудник, так що… Ви, головне, з бурами поможіть.
– Розберемось. Головне – роби, як домовлялись, ніяких імпровізацій.
Матата лише гмикнув, розкурюючи товстий «корабель».
Я четверту годину поспіль обливаюсь потом на запилюженій дзвіниці старої кірхи. Зараз її переобладнали під лікарню. Знизу тягне солодкавим сморідом гнилого м’яса, крові, ліків, брудного одягу.
Мене впустили в місто разом із групою селян як лікаря «Червоного хреста». Власне, перевірок ніяких не було, тільки на в’їзді сонний солдат покрутив документи й запхнув у карман зім’яті банкноти. Між різним мотлохом щасливо проїхав також мій кофр із гвинтівкою.
Уже в приміщенні лікарні ми з помічником Гелона вибрались на горище, зайняли позицію. Під самісінькою покрівлею палило, наче в печі. Пильнувати приходилось увесь час, бо для африканців розкладу й графіку не існує. От тобі поворот долі – ще півроку тому шанований капрал Корпусу – а зараз кілер у якійсь дірі, чекає, поки вигулькне місцевий авторитет.
У приціл гарно проглядався «білий квартал». Бури добряче укріпились – бухти колючого дроту, бійниці, пости. Але фортеця запросто може стати пасткою. Цей мужик тут щось типу головного шамана, як пояснив Матата. Його бояться, вважають невразливим. Пережив більш як десять замахів. Нічого, цей йому не пережити…
Я моргнув, заплющив очі на секунду.
Біля присадкуватого триповерхового будиночка заметушились бандити, лінькувато підійшли двоє найманців. Двері розчахнулися – з чималим почтом виплив сам мганга.
У лупатих сонцезахисних окулярах, білій тенісці й бруднуватих штанях, він більше скидався на проповідника, ніж на місцевого Аль Капоне. Набираючи ходу, до будинку заторохтіла чорна «Тойота».
Мганга ступив крок – й наче отримав палицею по ногах. Перша куля 308 Win Mag[104] вдарила точно в середину грудей. Охоронці завмерли. Авто ще котилось, коли я завалив першого бура. Почт кинувся врозтіч. Але не досить швидко.
За десять секунд площа спорожніла. Дико завила сирена. Вибух біля КПП на вході до кварталу. Злісно затріщали «калаші». Гухнуло ще. Від старої місії потягло смоляним димом.
З вереском, криками, виттям на приступ пішли люди Матати.
Година – і все. Де-не-де чулися зойки – мазамбазі добивали поранених. Худенькі бійці бігали із закривавленими ножами й безтямно виряченими очима. Видно, гарно накидались.
Цей світ перевернувся – мганга помер, а Матата підгорнув під себе й територію, й населення. А головне – родовище колтану[105]. Тут їх чимало, і кожне контролює окрема банда чи племінний вождь. Їм самим колтан, як собаці сідло. Але Штати й Європа пропонують грубі гроші за руду, без якої сучасним виробництвам не обійтись. І продають її, гарненько поливши кров’ю.
Назад ми поверталися тяжко. На перекладних, через Танзанію. Настрій паршивий – ніби лайна наївся.
Траханий Кун! Повернусь, відбуду контракт на базі і звалю звідси.
Хисткий літак трусився від кожного пориву вітру, щось скрипіло, порипувало. Тримаючись за спинки сидінь, наблизився Гелон.
– Чого кривишся?
– Гикавка замучила.
– Он що. Ти гарно відпрацював.
– Тупі мішені. Навіть не зрозуміли, звідки їх валять.
– А ті, що на приступ ішли, кращі? Гаразд, відпочивай…
Похитуючись, Гелон важко гепнувся на місце. Літачок деренчав, але вперто пробивався до Джибуті.
На базі все по-старому. От тільки хлопці мене уникають. Перемовляються, сиплють жартами, але тримаються на відстані. Я тепер зайвий. Ну і хрін з ними.
Після Конго я довго відсипався. Хоча сном це не назвеш. Періодично провалювався в забуття, верзлось чортзна що. Ходив, як прибитий, до їдальні й назад.
Такого тяжкого «одходняку» навіть після деплойментів у мене не було. Попередні відрядження здавалися не такими вже й небезпечними після того брудного містечка.
Від нар уже боки болять. Може, піти хоч у спорт зал? Ще кілька днів вільні від вахт – треба привести голову й тіло до ладу. Зараз дев’ять вечора, там нікого не повинно бути. А ні, світло… В залі двоє Кунових «гардів». Команда з Конго. Вони зазвичай з нами не спілкуються, а тут підійшли, подали руку.
– Відійшов трохи?
– Наче.
– Раз у залі, значить, відійшов.
Розім’явся, почав з «протяжки». М’язи налились приємним болем. Гарненько розігрівшись, пішов на «станову», далі «присід». Потім підтягнувся, віджався між лавок. Щоб розрівняти хребет, качнув прес на дошці.
Усе, на сьогодні вистачить. Піт аж хлющить. Присів дух перевести. Аж тут зайшов Гелон у тренувальних штанях і футболці.
– Привіт, Дене!
– Привіт.
Сів поруч. Пару хвилин мовчали.
– Перший раз тяжко, розумію.
– В мене три деплойменти й сорок сім підтверджених ліквідацій. Це точно не перший раз.
– Саме він. Ти вперше правдиво воював, побачив справжню війну.
– Не зрозумів?
– Ти за що воював в Афганістані? За що хлопці здихали в Іраку? За
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.