Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

а й далеко за її межами. Популярності його філософії сприяло те, що у основу свого способу філософування він поклав прагнення до послідовного, систематичного й логічно доведеного викладення знання про все суще, прагнення вживати ясну й точну мову всіх висловлювань. Мовою своїх творів Вольф зробив величезний внесок у розробку німецької філософської і наукової термінології. Популярності сприяло й те, що наважливіші твори Вольфа ще за його життя були видані в перекладах на основні європейські мови.

Вольф настільки шанував розум, цього символа просвітницької доби, що назви більшості його творів починалися словами «розумні думки про...». Зокрема, головний твір мав таку назву: «Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про всі речі в цілому». Вольф був переконаний, що філософ покликаний прагнути до істинного знання, а здобуте знання повинно служити благу людей.

До другої половини XVIII ст. вольфівська школа була в Німеччині найбільш впливовою, а Фрідріх II оголосив філософію Вольфа мало не офіційною філософією Прусії. Серед найбільш відомих послідовників цієї школи, що зробили значний внесок у німецьке Просвітництво, слід назвати Л. Ф. Тюмміга (1697-1798), Ф. Х. Баумейстера (1709-1785), О. Г. Баумгартена (1714-1762).

Більшість вольфіанців багато переймалася суто формальними уточненнями прийнятої ними філософської системи, прагнули подолати її суперечності та прогалини. Однак часто-густо нічого, окрім гри у дефініції, накопичення абстрактних штучних формулювань та показних логічно коректних зв’язків у творах гірших послідовників Вольфа не було. Тому з часом вольфівська школа все більше перетворювалася в аналог схоластики і відходила від просвітницьких задач. Однак сам Вольф, звичайно, був у цьому вже не винен.

Поступово у другій половині XVIII ст. у Німеччині через поєднання філософської думки з ідеями Просвітництва складається так звана «популярна філософія», яка відіграла помітну роль у загальнокультурній та філософській освіті тодішнього суспільства. У зв’язку з цим можна відзначити діяльність Мозеса Мендельсона (1729-1786) а також відомого книговидавця Фрідріха Ніколаї (1733-1811). З цими іменами, перш за все, і пов’язують існування «популярної філософії». З суто зовнішньої сторони її називають популярною через близькість з загальною літературою, від якої філософія навчилася вишуканому способу викладення та виробила гарний німецький філософський стиль.

Заслугою Ф. Ніколаї, його соратників та співробітників було видання численних журналів, через які велася просвітницька робота, пропагувалися нові відомості та відкриття у різних галузях природничих і гуманітарних наук.

М. Мендельсон у своїх творах захищав принцип релігійної толерантності, вважаючи, що між людьми різних релігійних конфесій є згода стосовно розумних підстав релігії, а відмінності між релігіями обумовлені лише історичними причинами і вихованням. На його думку, релігія звертається до совісті людини і належність до релігійної общини - справа вільного вибору самої людини. У своїх загально-філософських позиціях Мендельсон належав до школи Лейбніца-Вольфа. Оригінальний внесок у філософію цього мислителя особливо помітний у галузі естетики, яку він розглядав як автономну активність духу, де чуттєвість має найбільше значення.

Готхольд Єфраім Лессінг (1729-1781) був не тільки філософом у шкільному смислі, а й філософічним поетом та письменником, який виступав за толерантність, за свободу. Познайомився з палким прихильником свободи Вольтером під час його перебування у Берліні.

Лессінг зробив суттєвий внесок у різні напрямки просвітницької думки. У власне філософських роботах він вказував на обмеженість будь-якого однобічного підходу - чи то раціоналістичного, чи поверхово емпіричного, вбачав у цьому антиісторизм.

Чимало творів Лессінг присвятив естетичним питанням, запроваджував ідею наближення мистецтва до життя. У якості основного естетичного принципу висунув ідею єдності індивідуального (чуттєво-образного) і узагальненого (поняттєво-загального) відтворення дійсності у художніх творах.

Лессінг також розробляв питання історичного характеру співвідношення позитивної (напр., християнство) і природної (язичницької) релігії, принципи якої базуються на деяких закладених у людському розумі вічних істинах релігії. На певному етапі історичного розвитку святе письмо сприяло їх усвідомленню людством, однак нині повстало завдання критичного переосмислення й подолання догм позитивної релігії. За цим стояла ідея, що всю попередню історію слід розглядати як необхідний період на шляху до теперішнього стану, а не вбачати в ньому низку помилок і даремних зусиль попередніх поколінь. Застосовуючи цей принцип до історії Просвітництва, Лессінг вважав, що у середині XVIII ст. Німеччина знаходилася ще не на стадії Просвітництва, а лише у процесі руху до нього. З цією думкою погоджувався і Кант, коли у згадуваній статті 1784 року «Відповідь на питання: що таке Просвітництво?», тобто через три роки після смерті Лессінга, писав: «Якщо поставити питання, чи живемо ми нині у освічену добу, то відповідь буде така: ні, але мабуть, ми живемо у добу просвітництва»[139]. Лессінг мабуть першим звернув увагу на провідну виховну роль “Біблії”, обмеживши тим самим претензії теологів вважати її більш універсальним явищем.

Колись, на тлі критики Мендельсоном пантеїзму Спінози, Лессінг, за словами Г. Якобі (1743-1819), десь зауважив: “Нема ніякої іншої філософії, крім філософії Спінози”. Цей оприлюднений уже після смерті Лессінга вислів спричинив у Німеччині тривалі й запеклі філософські дискусії, що звичайно ж пожвавило загальне філософське життя.

Видатним німецьким філософом-просвітником був Иоган Готфрід Гердер (1744-1803). Він першим визнав філософію історії як самостійну дисципліну. У передмові до своєї книги “Ідеї до філософії історії людства” Гердер тлумачить філософію історії як науку про всю історію людства в цілому. Звичайно, сьогодні не йдеться про те, що філософія історії підмінює собою історичну науку, вона тільки прагне філософськими засобами осмислити хід людської історії в її цілісності і окремих фазах, визначитись відносно загальної логіки, смислу історії, можливих закономірностей та стосовно специфіки історичного пізнання.

Й. Г. Гердер безперечно визнавав закони розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного становища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Така доля уготована їй вже здатністю до прямоходіння, будовою мозку, тілесною конституцією, а від цього причинно-наслідковий ланцюжок веде до здатності до мови, розуму, соромливості і врешті-решт до утвердження правил істини і справедливості, що й перетворює людей у вірних помічників і братів відносно один одного. Все це завершується формуванням духу