Читати книгу - "Оповідання та нариси, Свидницький А. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ото це! - каже хлопець,- така пора настала, що треба було ожити, то ви й ожили. А попереду вас не було, і ви були неживі.
- Коли ж та пора була, коли минула? Як це діялось?
- А так,- хлопець каже,- пан поїхав собі на полювання, а прийшов додому,- дитина знайшлася - хлопчик, як качав. Пан зараз же почав того сином звати, набрав хлопців і казав сині годувати. То цей хлопчик був ви, а то ми, а то ваш папонька - пан. От і вся штука. Більше я не знаю і не питайте.
Не задовольнився панич, ходить, думає та й видумав: «Може, воно так і справді є, що я виріс, як гриб, а вони мають якусь маму; бо вони невільники, а я пан, та нащо мені мама? Та, й що воно таке та мама, що я її не знаю і ніколи не бачив? Мабуть, у мене і справді мами не було й нема. На щось воно і мама якусь...»
Так і забув, і повірив, що пани з землі виростають, як гриби, а люди то ні,- якусь маму мають попереду. А вона десь їх бере, щоб пани мали ким послуговуватись... «Мабуть,- видумав панич,- мама, що вони називають,- то чи не доля панська часами абощо, коли дбає, щоб панам па робітника не збувало...»
От вже паничеві і вуси засіялись, далі вже таки й густенько зачорніло попід ніс, як приїздить батько в ліс. Поговорив з паничем і побачив, що він не тямить світові ладу, та й давай підбріхувати, що пан, каже, зовсім друге діло, а не пан зовсім друге. «Ці мають маму,- каже,- а та мама, як коробка, що в ню треба сипати що-небудь - от зерно абощо - так і мама. А пани мами не потребують; вони й без мами родять».
- А без батька? - панич запитав. Пан гикнув, а хлопець підхопив: «Ого-го-го! Скільки панів без батьків на світі!.. і град би їх не перебив, що по місті собак душить».
- Зась, дурню! - гукнув пан,- тебе не питають! Без батька,- каже,- бува пан, як батько вмре.
- Ага,- озвавсь панич. А хлопець каже: «І я так думав сказати, що як умре пан, то панич і без того вродиться - без пана,- без батька нібито, так собі бува падалишний, самосійка, значиться».
- Гляди,- каже,- свого носа, бо втру,- гукнув пан. Хлопець шурнув у двері, а пан почав далі щось там городити та все на свою руку горне. Але думає собі: «Треба ж таки йога з лісу колись вивести, бо не сьогодня-взавтра очі заплющу, тоді що? З торбами піде, чи що? А села ж як?» То й казав коні запрягти, взяв сина і повіз просто до міста.
- Куди ми їдем? - питає панич.
- До міста, сину,- каже тато.- Ти ще не був у місті - побачиш, які там дива! Коники повироблювані, песики не живі, а як живі брешуть, креміння, кресала, що багаття крешуть, тютюн, всякі крами, всякі ласощі... Сказано: в місті.
А панич так слухає. «Ото,- думає,- надивлюсь на ті дива! налюбуюся, які-то вони, що я їх зроду не бачив».
От і до міста в'їхали. Панич все розглядає та розпитує: «А то що? а то? а то?» Батько все розтолковує і завів аж у крамницю - то-то йому подобається... Да йому все подобалось - і то гарне, а то ще краще, а то ще. Купувати ж нічого не купує, тільки ріжків щось з хунт купив, і то сам батько.
Так проходили вони до самісінького вечора, що син все розпитував, а батько все розтолковував. Поки ж було тісно, як на ярмарку - сказано, то нічого; да от і сонечко сіло, на ярмарку зрідло, і так гарнесенько надворі - ні пече, ні холодно - саме гуляти. То панства й висоталось на місто, наче з рукава його висипав. Та все такі повбирані - куди-куди! І панянок гурточок іде - хороші, як ягідки, да перещеплені, як оса, на стану погойдуються. А панич і завважив й та й розглядає.
- Овва! - озвавсь батько і каже: - Тікаймо сину! - і майнув собі.
- Чого, тату, втікати? - промовив син, і собі за батьком, аж підбігцем.
- А он! Не бачиш? - показує на панянок.
- Та я бачу, тільки не знаю, що воно за диво таке.
- Покуси, сину, покуси! Втікаймо!
І пішли. А панич все приглядається, аж стає та придивляється, і заговорив:
- То це ті покуси, тату, що ви говорили мені?
- А це, сину! - озвавсь пан,- то від них все зле на світі.
А син озвався:
- Хоч вони й покуси, папонька, а проте хороші собою. Дивіться - які чорноброві та білолиці! А як бадьоряться!.. І щось жебонить собі - га-а-а!.. Папонька! Чи бачите? І сміється - га-а-а!..
- Та я вже бачив їх не раз! і знаю, що вони й гарні, і все. Спочатку навіть і добрі видаються, а як уже спійме й в свої руки, то и годі не знає - мучить.
Панич слухав і не слухав; його все кортіло зачепить покусу, та не знав як. То він і заговорив до тата:
- А їх,- каже,- за гроші можна достати?
- Чому ні!
- То купіть мені! - кинувся панич, як опарений.
- Цур тобі! А це нащо? Ото це! Для чого вони тобі?
- Одну лиш, тату, я більше не хочу! Оту чорноброву, що біле личенько та карії очі.
«От тобі й вивчив! - дума собі тато,- пропав хлопець, та й годі...» І ходить сам не свій, мало не плаче, а син все своє та й своє: «Купіть, папонька, покусу...»
Що тут робити?! Завіз батько ізнов до лісу та ще строгіше заказав про жінок не говорити. Да панич і сам про жінок не згадував? А все лиш про покуси, про дівчат, значиться. І таки женився і жив, ще й куди як добре!..
Отаке-то диво цей світ! Що б, здається, хлопцеві обійтись? І батько на те ж вчив! Та
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідання та нариси, Свидницький А. П.», після закриття браузера.