Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

І похлопавши сина по спині, додавав захоплено:

– Ех-хе-хех-х-х, бачив би мене на цьому літаку мій улюблений вихователь – Семен Опанасович Калабалін… Мабуть, він навіть уявити не міг, яких висот досягнуть його вихованці! Досягнуть, між іншим, у буквальному сенсі слова: знаєш, яка у нього висота польоту?.. Від дев’яти до дванадцяти кілометрів! Якщо точніше, то від дев’яти тисяч ста до дванадцяти тисяч ста ке-ме! А?! Як тобі?! А максимальна дальність польоту?.. О-о-о, синку, цей літак – це таки щось!..

Однак попри весь татів ентузіазм, Валерка лише ввічливо посміхався, не більше: адже літаки його особливо не цікавили. Тим паче їхати в Ташкент… Тому, заощаджуючи сили й нерви, молодий чоловік продовжував старанно вчитися, мріючи про те, щоб розробляти якісь новітні технології зварювання, за допомогою яких можна будувати мости, зводити електростанції тощо. Зрештою, це не менш важливо, ніж польоти в небі загалом і транспортні та пасажирські авіаперевезення зокрема…

Невдовзі тато переїхав жити і працювати до Ташкента, тоді як мама з Валеркою лишилися в Києві. Гелена Сергіївна працювала в лікарні ім. Павлова і була на хорошому рахунку. Щоправда, від посади заступника головного лікаря вона відмовилася одразу – бо з неї вистачило і ташкентського досвіду… Однак завідувачкою чоловічим відділенням погодилася стати без зайвих умовлянь і переконувань.

Здавалося, тепер усі були по-своєму щасливі… чи принаймні занурені у поточні турботи настільки, що на відчуття хоча б якогось дискомфорту зовсім не лишалося часу. Та через три місяці розлуки тато відверто занудьгував, після чого почав надсилати Гелені Сергіївні сповнені туги листи, після яких вона заметушилася, не наважуючись здійснити вибір між сином і чоловіком.

Минуло ще пару місяців. У Валерки закінчувався останній навчальний семестр п’ятого курсу. Іспити він складав легко, переважно «автоматом» – бо навчався з усією можливою старанністю, на яку тільки був здатен. Попереду, після сесії, були літні військові табори й іспит «на лейтенантські погони», потім п’ятимісячна переддипломна практика. А взимку наступного, 1986-го, року – захист диплому, розподілення і нарешті вихід на роботу. Отже, найближчий рік, можна сказати, проглядався в усіх деталях, немов на долоні.

Отож прекрасно розуміючи тугу батьків через розлуку, хлопець сам запропонував Гелені Сергіївні поїхати в Ташкент до батька. Вона погодилася одразу, не вагаючись, взявши безстрокову відпустку за власний рахунок, відбула до чоловіка.

Втім, на прощання не обійшлося без сюрпризу: нехай суто формально, але мама залишила сина під опікою своєї далекої родички-одеситки – троюрідної сестри Владислави. Звісно, це було просто смішно! Ніякої особливої опіки Валерка не потребував. З дитинства його привчали до існування в спартанських умовах – бо і мама, й тато віддавали роботі дуже багато сил і часу. І якщо Гелена Сергіївна затримувалась у справах, а тато перебував у черговому рейсі – на кого міг розраховувати їхній син?! Тільки й виключно на себе… Отож і привчився жити без особливих запитів.

Тим паче одеська тітонька була старшою від нього всього лише на дев’ять років, тому Валерка тримався з нею швидше як із старшою сестрою, називав по-простецьки – або «тіткою-одеситкою», або «Владою», або й загалом «Владкою». Так звана «опіка» з її боку була скоріш приємним моментом. Тітонька навідувалася до Києва доволі хаотично – найчастіше на вихідні, щоб походити по музеях чи виставках, відвідати той чи інший театр або просто погуляти чудовими київськими парками, з оглядових майданчиків яких відкривалися запаморочливі краєвиди. Коротше кажучи – заради отримання насолоди.

Коли ж тітка-одеситка більш-менш освоїлася у республіканській столиці, то характер її «набігів» дещо змінився. Оскільки Владка працювала швачкою-надомницею, то почала планомірно прочісувати галантерейні крамниці у пошуках ниток, прошви, ґудзиків та мережива. На книжковому ринку можна було дістати дуже цінний журнал «Burda Moden» – справжній скарб для тих, хто спеціалізувався на індивідуальному пошиві одягу. А що вже говорити про дуже цінну клієнтуру!..

Оскільки житлової площі у подільській квартирі було явно з надлишком, тітка-одеситка через раз брала з собою якусь подружку, іноді не одну. А щоб Валерка не «голодував» – неодмінно привозила повні сумки різної смакоти, купленої частково на знаменитому Привозі, частково лише у їй відомих місцях «південної Пальміри» або дбайливо вирощеної та зібраної на дачі. Природно, все закінчувалося бурхливими посиденьками… Бо що не кажи, а тітка-одеситка любила попоїсти та й готувала теж чудово!

Внаслідок такого нагляду Валерка навіть став набирати зайву вагу, отож почав навідуватися на спортмайданчик середньої школи № 19, розташований на розі Верхнього Валу та Межигірської вулиці. Щоправда, особливих тренажерів там не було – тільки турнік, бруси і шведська драбина, причому все недолуге й дебеле, зварене з труб і вкрите вилущеною олійною фарбою. Але молодому чоловікові вистачало й того, аби щовечора крутити на турніку «сонечко». У нього навіть з’явилася невеличка компанія фанаток-школярок, які приходили на спортмайданчик увечері ніби випадково – повітрям подихати, а насправді ж – поспостерігати за гімнастом-аматором.

Село Княжичі, Київщина, ніч на 22 червня 1985 року

Повітря було запашисте, лагідне й надзвичайно прозоре, настояний на зубрівці первак – не менш запашистим і таким міцним, що аж колінки мимоволі підгиналися.

– Чуєш, Толю?

– Так?..

– А давай-но я зараз портрет твій напишу!..

Якось так склалося, що Анатолій Федорович останні місяці майже безвилазно просидів у Києві. Оце нарешті Тетянич запросив у гості до батьківської оселі – він і поїхав…

Ох, до чого ж добре тут, у Княжичах!

Але добре саме під склепінням бездонно-чорного неба, на якому розсіяні повні пригорщі чудернацьких зірочок…

І це чудове повітря!..

І не менш чудовий первак!.. Або, як його називає Федя, – Напій Свободи «РВАЧОК-ПЕ». Бо якщо нескінченно повторювати слово «ПЕРВАЧОК» – вийде саме воно:

…РВАЧОК-ПЕ-РВАЧОК-ПЕ-РВАЧОК-ПЕ-РВАЧОК-ПЕ…

Краса та й годі!..

А от якщо портрет писати – то це треба йти до хати. А там – стара мати Феодосія. Навіщо будити стареньку?..

– Облиш, Федю. Навіщо воно тобі здалося – портрет мій писати?

– Ні-ні, Толю, ти не зрозумів: саме тому, що така чудова БЕЗМЕЖНА ніч – я, як Живе Безмежжя, хочу подарувати тобі цей портрет.

– Федю, поясни одне: навіщо?..

– Кажу ж, ти не розумієш. Згадай Париж після Першої світової війни. Пам’ятаєш змагання художників?.. За одну лише ніч вони мусили написати одну картину – лише одну-єдину… картину… Потім виставляли їх в салоні й порівнювали, виявляючи переможця. Пам’ятаєш?

– Так.

– Ти ж бував у Парижі?

– Авжеж бував. Три роки тому я там пам’ятник Шевченкові встановлював. Я тобі хіба не розповідав, до чого тепло мене приймав паризький мер Жак Ширак?.. А знаєш, як він до мене звертався? «Маестро Ігнащенко»! «Маестро» – отже, «Майстер»!..