Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Федю… Ну, припустімо, художники у повоєнному Парижі змагалися один з одним. А ти з ким хочеш змагатися? Хіба що зі мною… хоч я й не претендую на лаври саме художника. На мою думку, цехову приналежність треба всіляко поважати, отож архітектор у моїй особі…

– З собою.

– Що-що ти сказав?..

– Толю, я змагатимусь виключно сам із собою.

– Отже, ти хочеш перевірити, чи встигнеш написати мій портрет усього лише за одну нинішню ніч, я правильно зрозумів?

– Правильно, Толю, правильно.

– Притому, що ніч на двадцять друге червня найкоротша в році?!

– Це не має значення. Я – це втілене Безмежжя навиворіт, отож усередині мене безліч часу. Безліч часу, безліч часу, безліч часу…

…БЕЗЛІЧАСУ-БЕЗЛІЧАСУ-БЕЗЛІЧАСУ-БЕЗЛІЧАСУ…

…ЧАСУБЕЗЛІ-ЧАСУБЕЗЛІ-ЧАСУБЕЗЛІ-ЧАСУБЕЗЛІ…

Помовчали. Феодосію Костянтиновичу було цікаво обдумати нову звукову конструкцію. Натомість Анатолій Федорович не хотів відмовляти щодо прохання про портрет: у січні помер батько його товариша – Костянтин Кирилович. З одного боку, відмучився, сердега. Але з іншого…

Так, Феодосію важко. Суто з моральної точки зору важко. Отож і запросив знайомого архітектора провести разом з ним цю ніч – пам’ятну ніч… Ту саму, коли в 1941 році на їхню землю прийшла війна…

Як можна було не відповісти на таке запрошення?!

Але ж тепер – ось, будь ласка, портрет йому писати закортіло!..

– Федю, я б погодився попозувати тобі, якщо хочеш. Однак іти до хати… Сам розумієш: тут тобі й повітря, і простір, а в хаті твоя мати спить.

– А ми на вулиці попрацюємо!

– Ти серйозно?

– Авжеж. Я зараз станок принесу, пензлі й фарби. І свічок якнайбільше. Ми прекрасно прилаштуємося тут, на подвір’ї.

– А якщо хтось із односельців побачить?

– Ну то й що?! Нехай побачать. Вони знають, що я – Фріпулья, що я – вільний, що я – саме Безмежжя! А тут світ безмежний!.. Небо безмежне!.. Навіщо йти в хату?! Ми чудово влаштуємося тут до ранку, і я нарешті дізнаюся, чи пережену самого себе навіть у найкоротшу ніч року!..

Анатолій Федорович замислено подивився на товариша. Якщо не треба йти в хату, якщо запашисте повітря, чудовий первак, простір, небо, зірки… Якщо все це лишається в їхньому розпорядженні до ранку!..

– Гаразд, Федю, я згоден. Давай неси все необхідне.

– Я напишу тебе у вигляді циганського барона. Цигани – люди вільні. Я – Безмежжя, яке напише портрет вільного циганського ватажка… Ба-рон-рон-Ба!.. Ба-рон-рон-Ба!.. Ба-рон-рон-Ба!.. Щось у цьому є, як вважаєш?

– Прекрасна ідея. Давай зробимо це, справді…

– Давай, Толю, давай.

Потяг «Київ–Єйськ», червень 1985 року

Нарешті всі іспити були складені, й тепер попереду були військові табори. І тут несподівано почалися щовечірні дзвінки від матері. Гелена Сергіївна дуже раділа за сина – і це було нормально. Водночас із незрозумілої причини вона аж надто палко запрошувала Валерку приїхати до Ташкента хоча б на кілька днів… Ну хоча б на день!..

– Мамо, у нас попереду табори, це дуже важливо, – нагадував він.

– Ну, си-и-иноч-ку-у-у!.. Ну, хоч би на деньок!.. Хоч би побачити тебе!.. – в якійсь дуже не характерній для себе формі майже благала мама.

– Облиш, будь ласка! Краще уяви: я поїду туди всього на два місяці курсантом, потім іспит у Києві на спецкафедрі КПІ – і ось я вже лейтенант! Ну що, уявила?.. І як тобі?..

– Ой, синочку, синочку!..

Після кількох невдалих спроб нарешті поговорили чесно та відверто. Виявляється, надивившись на молодих пацієнтів, психіка яких серйозно постраждала під час перебування в Афганістані, в голову Гелені Сергіївні тільки й лізли жахливі думки про підступних «душманів» та інша різна нісенітниця, яка не давала спокійно спати ночами. От тому мама й обривала телефон щовечора, аби тільки почути голос синочка і дізнатися, що у нього все добре…

Насилу Валерці вдалося заспокоїти маму, запевнивши, що війська протиповітряної оборони не входять до числа тих, кого кидають у пекло війни першочергово. До того ж бути в армії лейтенантом краще, ніж «рядовим ненавченим», – а тому Гелені Сергіївні краще не відволікати сина від такої важливої речі, як літні табори…

Відколи мама зрозуміла все це, їхні телефонні розмови (хоча знов-таки щовечірні) переключилися на тата. З приїздом дружини Леонід Семенович якось заспокоївся, набув упевненості, й тепер уже ніхто не сумнівався, що невдовзі він успішно увійде до складу ташкентського льотного загону і таки літатиме на омріяному Іл-76.

– Ну от, мамо, бачиш? Все добре!

– Ох, Валерко, Валерко!.. – зітхала Гелена Сергіївна.

Минув тиждень відпочинку по завершенні сесії, й спецкафедра КПІ оголосила початок військових зборів. Речі у Валерки були давно спаковані. Отож у призначений день і годину хлопець прибув на викладений квадратними бетонними плитами майданчик, затиснутий між бібліотекою Київського політехнічного інституту, навчальним корпусом № 7 і ще недобудованою актовою залою. Там студентів попервах згуртували в окремі групи по факультетах, потім вишикували в колонни. Після чого був оголошений наказ по спецкафедрі КПІ, найголовнішими положеннями якого буди кінцевий пункт призначення (Єйськ) та ряд проміжних пунктів слідування (Полтава, Харків, Луганськ, Ростов-на-Дону). Далі всі, включно з проводжаючими, вирушили на залізничний вокзал.

Для перевезення майбутніх курсантів було виділено два плацкартних вагони, полишати які на маршруті слідування категорично заборонялося. Валерка увійшов у їхній вагон одним з перших і одразу ж зайняв два нижніх місця, на одне кинув наплічник з речами, на інше – сумку з їжею, яку дбайливо напакувала тітка Владка. Чому він це зробив? Важко пояснити… На жаль, трохи спантеличений штовханиною у натовпі під бібліотекою, він не додивився, які ще факультети зібралися там, окрім зварювального. В усякому разі на друге зайняте місце можна пустити того, з ким в дорозі буде не нудно протягом доби, якщо не більше. Також можна поступитися місцем тому, кому заманеться…

Молодий чоловік вийшов на перон. Народу було повно: студенти, їхні ридаючі дівчата, дружини й матері, а також батьки, які трохи зверхньо й усміхнено спостерігали за розведеною жінками «мокротою» та спокійно палили цигарки чи папіроси. Валерка подумав: як добре, що він категорично заборонив тітці-одеситці проводжати себе! Адже Владислава теж хотіла їхати на вокзал і відмовилася, лише коли племінничок категорично заявив, що не візьме продуктову сумку, до якої вона напхала навіть мед і варення! Природно, все це було тихенько викладено і заховано в кухонну шафу, але чом би не налякати непомірно турботливу тітоньку?..

Повертівшись трохи на платформі, Валерка пірнув назад у вагон. Трохи попотівши, відчинив у їхньому купе вікна… Як раптом помітив на пероні знайому вайлувату фігуру і дуже характерну ходу, яку ні з ким не сплутаєш!..

– Спартаку! – крикнув він з вікна