Читати книгу - "Салимове Лігво"

химерного книготорговця в Бостоні, який помер у 1933 році вкрай огидною смертю, або того, що Х’юбі Марстен перед тим як йому повіситися, спалив геть усі листи, згодовуючи їх вогню один по одному, дивлячись, як полум’я чорнить і обвуглює цупкий, кремового кольору папір і стирає елегантну, павучо-тонку каліграфію. Вони не знають, що він при цьому посміхався так, як тепер Ларрі Кроккет посміхається тим казковим паперам на право володіння нерухомістю, які зберігаються в його банківському сейфі у Портленді.

Вони знають, що Коретта Сімонс, стара вдова Стрибунця Сімонса, повільно й жахливо помирає від раку кишечника, але не знають, що більш як тридцять тисяч доларів готівки позапихано за ті непоказні шпалери в її вітальні — рештки сплат за страховкою, які вона зберігала, але ні в що не вкладала, а тепер, у своїй останній скруті, цілком за них забула.

Вони знають, що в тому затьмареному димом вересні 1951 року пожежа випалила половину міста, але вони не знають, що то був підпал, і не знають, що хлопець, який його влаштував, був веледикторіаном[184] у своєму випуску 1953-го і пішов далі заробляти по сто тисяч доларів на Волл-стріт, та навіть якби вони про це знали, то не дізналися б, що його до цього спонукало, чи як воно гризло йому сумління впродовж наступних двадцяти років життя, аж поки емболія мозку не штовхнула його в могилу у сорокашестирічному віці.

Вони не знають, що преподобний Джон Ґроґґінс інколи прокидається об опівнічній годині серед жахливого сновидіння, яке й тоді лишається яскравим під його лисою маківкою — сновидіння, у якому він проповідує на Четвергових вечірніх Біблійних курсах для маленьких міс, сам голий і розкішний, і вони готові до нього;

або те, що Флойд Тіббітс усю ту п’ятницю проблукав у якомусь хворобливому ошелешенні, відчуваючи, як ненависно сонце пристає до його дивно блідої шкіри, лише невиразно пам’ятаючи, як ходив до Енн Нортон, зовсім не пам’ятаючи свого нападу на Бена Міерза, але пам’ятаючи спокійну вдячність, з якою він привітав захід сонця, вдячність і передчуття чогось чудового й доброго;

або те, що Гел Ґріффен має шість жаркеньких альбомів, захованих углибині його шафи, на які він мастурбує за кожної нагоди;

або те, що Джордж Міддлер має валізу, повну шовкових комбінацій, бюстгальтерів, трусиків і панчішок і подеколи він опускає жалюзі власного помешкання над своєю реманентною крамницею і замикає двері на засув і ланцюжок, а потім стоїть перед повномірним дзеркалом у спальні, аж поки не почне хапати повітря короткими стібками, а тоді падає на коліна і мастурбує;

або те, що Карл Формен намагався закричати, але не спромігся, коли Майк Раєрсон почав холодно тремтіти на металевому робочому столі в кімнаті під покійницькою, і той крик застряг невидимим й нечутним, неначе скло, у нього в горлі, коли Майк розплющив очі і сів;

або те, що десятимісячний Ренді Мак-Дуґалл навіть не пручався, коли крізь вікно його спальні прослизнув Денні Ґлік, вихопив немовля з колиски і занурив зуби йому в шию, на якій досі цвіли синці від ударів його матері.

Отакі є таємниці в цього міста, і деякі з них згодом будуть відомими, а деякі відомими не стануть ніколи. Місто тримає їх з досконало непроникним обличчям.

Це місто турбують диявольські каверзи не більше, ніж Божі чи людські. Воно знає темряву.

  2

Прокинувшись, Сенді Мак-Дуґалл зрозуміла, що щось не так, але не могла дібрати, що саме. Друга половина ліжка була порожньою; сьогодні в Роя вихідний і він з кількома друзями поїхав рибалити. Повернеться близько полудня. Нічого не горить і в неї ніде не болить. То що ж може бути не так?

Це сонце. Сонце манячить неправильно.

Воно висіло високо на шпалерах, танцюючи крізь тіні, які відкидав клен, що ріс за вікном. Але Ренді завжди будив її до того, як сонцю вилізти аж так високо, щоб відкидати на стіну тінь цього клена…

Її сполоханий погляд перестрибнув до годинника на комоді. Вже було десять хвилин по дев’ятій.

Трепет здіймався її горлом.

— Ренді? — погукала вона і хвилею здійнявся позаду неї халат, коли вона кинулася по вузькому коридору трейлера. — Ренді, любчику?

Дитяча спальня купалася в потопельному світлі, що лилося з одного маленького вікна над колискою… відчиненого. Але ж вона зачинила його перед тим, як самій піти спати. Вона завжди його зачиняла.

Колиска стояла порожня.

— Ренді? — шепнула вона.

І побачила його.

Маленьке тільце, так і одягнуте у вицвілий від прання «Доктор Дентон»[185], було закинуто в куток, неначе уривок якоїсь шмати. Одна нога стирчала гротескно вгору, немов перевернутий знак оклику.

— Ренді!

Вона впала на коліна біля тільця, з обличчям, прокресленим різкими лініями шоку. Вона підхопила дитя в обійми. Тільце було холодним на дотик.

— Ренді, медунчику любий, прокинься, Ренді, Ренді, прокинься…

Синці зникли. Зникли всі. Вони щезли протягом ночі, залишивши лице і тіло бездоганними. Здорового кольору. Єдиний раз після його народження вона визнала його красивим і закричала, побачивши цю красу, — жахливим, спустошеним криком:

— Ренді! Прокинься! Ренді? Ренді? Ренді?

Вона підхопилася з ним і побігла назад коридором, халат зісковзнув їй з одного плеча. Високий стільчик так і стояв у кухні, із закам’янілими рештками вчорашньої вечері Ренді на таці. Вона опустила Ренді в стільчик, який стояв на клапті вранішнього сонця. Голівка Ренді похилилася йому на груди, а тіло з повільною й жахливою остаточністю почало сунутись боком, поки він не впокоївся навскіс між тацею і високим поручнем стільчика.

— Ренді? — погукала вона, усміхаючись. Її очі витріщалися з орбіт, неначе пощерблені блакитні скляні кульки. Вона поплескала його по щоках.

— Прокидайся вже, Ренді. Сніданок, Ренді. Ти хольотний? Будь ласка… ох, Господи, будь ласка…

Вона вихором кинулась від нього, відчинила одну з шафок над плитою і почала лапати всередині, перекинувши коробку рису «Чекс», бляшанку равіолі «Шеф Бой-яр-ді», пляшку олії «Вессон»[186]. Пляшка з олією розбилася, заляпавши масткою рідиною плиту і підлогу. Вона знайшла баночку шоколадного крему «Гербера» і вихопила з сушарки одну з пластикових ложечок з «Молочної королеви»[187].

— Дивися, Ренді. Твоє улюблене. Прокидайся і побачиш, який гарний крем. Шока, Ренді. Шока, шока.

Лють і жах накрили її натемно.

— Прокинься! — кричала вона до нього, і крапельки її слини оздоблювали прозору шкіру його лоба та щік.

— Прокинься заради любові Божої, ти, малий гівнюк, ПРОКИНЬСЯ!

Вона зняла з баночки кришку й дістала ложкою порцію шоколадного крему. Її рука, яка вже знала правду, трусилася так сильно, що більша частина його розлилася. Те, що залишилося, вона попхнула між млявих губ, та більше виплеснулось на тацю з лячним лясканням. Ложечка стукалась об його зуби.

— Ренді, — благала вона. — Перестань дуркувати з мамунею.

Потягнулася друга її рука, Сенді скарлюченим пальцем відкрила сину ротик і просунула туди решту крему.

— Ось так, — промовила вона. Усмішка, несказанна в її надламаній надії, торкнула губи Сенді Мак-Дуґалл. Вона осіла на свій кухонний стілець, розслабляючись м’яз по м’язу. Тепер все буде добре. Тепер він зрозуміє, що вона так само любить його, і припинить свої жорстокі плутні.

— Смачно? — промурмотіла вона. — Шока смашьна, Венді! Нумо, вусміхнись мамуні, га? Будь хорошим хлопчичком,