Читати книгу - "Ті, кого немає"

Він нахилився розшнурувати кросівки. Скинув їх разом зі шкарпетками й гидливо поворушив пальцями ніг – між ними відразу набилася кам’яна крихта. Відтягнув резинку бермуд – і застиг.

Із-за найближчого каменя, схожого на сонного ящера, пролунав негучний баритон:

– Стій де стоїш, чувак! Треба поговорити.

Валентин повільно випростався. У голосі чітко звучала погроза, і він миттєво все зрозумів. Маргарита вже хлюпалась, але зовсім біля берега, і, щоб добігти туди, йому знадобилося якихось десять-п’ятнадцять секунд. У кілька стрибків, прямо в одязі, він влетів у море, водночас намацуючи у внутрішній кишені вітрівки руків’я, мертвою хваткою обхопив жінку, витяг на мілководдя й зупинився – відкритий ніж уже добре лежав у долоні.

Маргарита не пручалася, тільки тремтіла всім тілом, гола й мокра. Вода доходила обом до колін. Валентин приставив лезо до її горла й закричав:

– Валіть звідси, і швидко, інакше я її заріжу! Просто зараз. Мені втрачати нема чого, козли паскудні!

Ніхто не озвався.

– Ах ти суко! – Він зі злістю виштовхнув жінку на берег. – Отепер я тебе точно приріжу. Кажи: він там один?

– Н-не знаю…

– Скажи їм, або йому, – хай ідуть!

– Вони тебе не зачеплять, Георгію. Дай одягтися, холодно, – жалібно попросила Маргарита. – І прибери ніж…

– Замовкни!

– Тут уже нікого немає… ну, був один… Вадоном звати.

– Це точно?

– Ми так домовились. Інші повинні чекати на пірсі.

– Яка ж ти все-таки наволоч, – із гіркотою та досадою повторив він, відштовхуючи її від себе. – Ану бігом одягайся!

Жінка метнулася до своїх речей, а Валентин, не ховаючи ножа, пошукав у темряві, знайшов кросівки біля каменя і взувся.

– Так, – проскреготів він. – Зараз дійдеш зі мною до пірса. Там притримаєш своїх дружків – п’ять хвилин, більше не треба буде. Сіпнешся, вякнеш невчасно – вб’ю! Якщо сядуть мені на хвіст, посаджу всіх, тебе першу. Моя хазяйка тебе добре запам’ятала.

– Я не хотіла, вибач, – пробурмотіла вона. – Ще вчора вирішила, що відмовлюсь, але мене змусили…

– Розмови, – обірвав Валентин. – Іди поруч, наче нічого не було.

Він чіпко підхопив жінку під лікоть, друга рука не випускала руків’я ножа в кишені. Обоє швидко, не кажучи ані слова, пішли спочатку вздовж галькового берега, потім піднялися осипом на стежку.

Зір і слух Валентина в темряві загострилися. Маргарита начебто заспокоїлася, покірно спотикалася поруч. На стежині їм ніхто не трапився, навколо ні душі. Тільки на пірсі, осторонь від освітленого жовтим натрієвим ліхтарем кола, маячили три непевні фігури.

Валентин зупинився, випустив лікоть жінки й беззвучно ступив убік. Начебто відступив її нікчемне життя тим, хто користувався нею як принадою…

На набережній досі тинялася курортна публіка, заклади працювали, але з моря раз у раз налітали шквалисті пориви вітру, а з боку Яйли зрідка доносилося утробне гуркотіння. Плюнувши на запобіжні заходи, Валентин рушив напролом, скорочуючи шлях. Спершу вгору схилом, потім через пустир, світячи під ноги наполовину розрядженим ліхтариком.

Двір був порожній, усі двері замкнені – відпочивальники, зачувши негоду, розповзлися по норах. Він злетів по сходах, повозився в темряві з ключем і, не вмикаючи світла, на дотик здер із себе мокрі шорти, вийняв з кишені ніж, закрив лезо й сунув у торбу. Потім натяг джинси, кинув легку поклажу на плече й вискочив на галерею, залишивши двері навстіж, а шнурок із ключами – в замковій шпарині.

Шлях до автостанції забрав у нього сім хвилин. До того часу селище, придавлене громаддям грозового фронту, що насувався з гір, остаточно вимерло. Шансів просто зараз виїхати з Нового Світу – жодних.

Однак дурням, як водиться, щастить: під бляшаним ковпаком ліхтаря на майданчику, де паркувалися рейсові автобуси, стирчав темно-синій «жигуль». Усі двері були відчинені навстіж, і від цього машина була схожа на жука-гнойовика, що намірився злетіти.

Валентин зменшив темп, віддихався й зазирнув у салон. Там дрімав водій, на задньому сидінні розташувалися двоє чоловіків середнього віку.

– Куди їдемо? – запитав він.

– До Феодосії… Блін, на поїзд запізнюємось, а цей жує соплі! Бухтить «некомплект», – обурився один із пасажирів. – Шеф, ну давай, заводь!

– А скільки за комплект? – притишив голос Валентин.

Чоловік назвав цифру.

– Якщо згодні, ділимо суму на трьох – і вперед. Я теж поспішаю. – Він обійшов машину й поплескав водія по плечі.– Такий варіант улаштує, начальнику?

Той розплющив очі, із хрускотом потягнувся. Потім промовив:

– Давай, завантажуйся… Тільки назад, до тих двох. Із вітерцем поїдемо, а то скоро поллє…

У перші півгодини, поки «жигулі» скажено мчали крученою, вузькою, але, на щастя, пустельною дорогою, Валентинові було сильно не по собі. Він навіть заплющив очі, щоб не бачити її, цю кляту дорогу. Водій, чорнявий здоровань, на особливо крутих серпантинах матюкався, приймач нив, у динаміках тріскотіли атмосферні розряди. Попутники збуджено перемовлялися придушеними голосами: «…Не панікуй, на швидкий повинні встигнути… А ні – хрін із ним, здамо квитки, перекантуємося до ранку…»

Коли минули перевал, віражі стали більш плавними, а дорожнє полотно поширшало. Валентин збадьорився. Нервова сонливість зникла.

Швидкий з Феодосії (хто ж це знає краще за нього?) відходить об одинадцятій тридцять вісім. Щодня. День на дорогу – до ночі він буде в Харкові. Але тільки не сьогодні. Зняти номер у готелі, не поспішати, все обмізкувати. Нічого не робити, потинятися містом, купити маленький презент Олександрі… яку-небудь дрібничку або, там, пляшку колекційного вина…

І ще: зв’язатися з братом і сказати вагомо, без підтексту: «Пам’ятаєш, Савелію, останній бікінський транзит?.. Отож твої три штуки зелені – в мене…»

9

Про те, що вона почула по телефону від старшого брата, Олександра заявила Федорову з порога. Для одного дня це було, мабуть, уже занадто.

– Та ти що? – підвівся Сергій і одразу понизив голос. – Він сказав: наша дочка – крадійка?

– Савелій упевнений, що, крім цих трьох тисяч, вона прихопила ще й пістолет.

– Який, до диявола, пістолет? – схопився за голову Федоров. – Цього бути не може!

– Вранці він їде в прокуратуру, – упівголоса мовила дружина. – Збирається заявити про крадіжку. Слухай, може, напружитись і повернути йому ті гроші, Сергію? Я передзвоню, вмовлю Савелія не зчиняти галасу і трохи почекати. Нехай усе залишиться між нами.

– То ти повірила? – запитав Федоров. –