Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марсель
Я ще ніколи не почував себе таким щасливим, як того вечора. Обійнявшись із нею, в одному гарячому ліжку. Я і вона. Голі, спітнілі, знерухомлені втомою після сексу. І ми просто лежали, дивлячись у стелю. Я — підклавши під голову кулак, а вона — використовуючи мої груди як подушку.
Моя рука блукала її животом. Пальці раз у раз нагладжували півколо біля пупка, опускалися нижче, викликаючи в Камілли дуже слабку, але все ще реакцію. Мені навіть почало здаватися, що вона засинає. Просто поклав долоню на апетитні груди, поцілував у маківку і почав думати про те, до чого це все призведе. До чого ми з нею могли дійти, якби не розлучилися. А якщо навіть так — ми опинилися по різні боки барикад — до біса це все. Адже ми знову були разом.
Якщо доля поєднала нас, це не просто так. На те була причина. Суттєва. Не просто моє бажання мститись їй, прикриваючи таким чином любов. Хвору, нерозділену, жорстоку. Я ловив себе на тому, що так не буває — щоб люди на зразок нас зустрічалися випадково. Я в це не вірю. Життя нас пов'язало, і це не дарма. Безперечно.
— Я просто не була тоді до цього готова, — раптом заговорила вона.
Досить тихо, щоб це не лякало мене у тиші нічної квартири. Але досить голосно, щоб я чув кожне сказане слово.
— Про що ти?
— Я не була готова до того, що ти мені тоді дав. Ти розумієш, про що я, Марс... П'ять років тому я злякалася, що роблю щось ненормальне, заборонене, погане. І що так точно не можна чинити. А якщо про це хтось міг дізнатися… Він побачив це і використав проти мене. Проти нас обох. Джош натиснув на мене і вдав, ніби все на благо. Мов це ти, а не він, насправді злочинець і змусив мене зробити щось страшне.
— Ти була слабка. Я розумію це.
— Більше такого не повториться, — прошепотіла вона, цілуючи мою руку на знак покори.
І я повторив ці слова:
— Не повториться.
— Я хочу бути з тобою.
В ту мить я завмер, усвідомивши, як довго до неї йшов. До цієї миті.
— Я давно чекав на ці слова. Я на них дуже чекав.
Вона замовкла. Уривчасто дихала, але мовчала. І так минала хвилина за хвилиною. Хвилина за хвилиною. Поки дихання не стало рівним, спокійнішим. Вона стала спокійно сопіти на мені і заснула.
Принаймні мені так здалося. Тому я накрив нас ковдрою і уткнувся носом їй у потилицю. Заплющив очі і невдовзі теж заснув.
Мені снився сон, де я йшов пшеничним полем. Колоски пестили мені долоні. Мені здавалося, що я один на цих просторах, але потім почув голос. Дитячий сміх. Озирнувся — там стояв хлопчик. З ним грала Кем. Підкидала на руках, лоскотала його колосками, співала пісеньку.
Я її не впізнавав у такому образі. Напевно, не міг повірити, що це вона.
Тому що Камілла усміхалася, була радісна без випивки. Їй було достатньо цього хлопчика. У них був якийсь дивний зв'язок. Емоційний зв'язок. І мені здалося, що я знаю його. Що він... Цей хлопчик у неї на руках — він мені когось нагадав. Я хотів наблизитись, запитати його ім'я. Але раптом повіяв вітер. Моїх слів ніхто не чув.
Вітер віяв і заглушував мій голос. Я намагався йти до них, але не виходило. Дуже дуло мені в обличчя. І я прокинувся.
— Кем?
Двері були відчинені. Але не вхідні двері, а на балкон — звідти й вітер уві сні. Штора хиталась від протягу, віяло холодом і вогкістю дощу.
Якого біса діється? Де вона?
Я вийшов на балкон і насамперед глянув униз — вона могла втекти, спустившись пожежними сходами. Але сходи були на місці. Їх ніхто не чіпав. Отже, Камілла не спускалася вниз, не тікала. Тоді де вона?
Я повернувся до квартири, перевірив кімнати, ванну. Її ніде нема. Вхідні двері так само зачинені зсередини. Вона десь там — зовні.
Вийшовши знову на балкон і подивившись нагору, я вирішив вийти на дах сходами. Аж раптом вона там.
І коли піднявся, то зрозумів — я не помилився. Моя дівчинка стояла на краю плоского даху і дивилася на місто. Вітер тріпав її волосся, як уві сні. Вона стояла до мене спиною, ніби тримала малюка. Здавалося, що озирнеться — а на руках хлопчисько.
— Кем?!
Але коли я покликав і вона повернулася до мене у сльозах… то руки були порожні. Там, де уві сні я бачив дитину — порожнеча. Вона просто тримала руки, притиснувши їх до живота. Наче я чогось не знаю. І це знак.
Що б це означало? Що вона робить тут на даху посеред глибокої ночі?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Його жага, Альбіна Яблонська», після закриття браузера.