Читати книгу - "Тарас Бульба"

— Перед вами нічого таїться, — сказав запорожець, одразу повернувшись, і звів на них нерухомий погляд. — Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!

— Ото яка дивовижа! Хто ж на своєму віку не знався з нечистим? Тепер-то й треба гулять, як то кажуть, на прах!

— Гей, хлопці! гуляв би я, та сеї ночі остатній час молодцеві! Гей, братця! - сказав він, ударивши їх по руках. — Гей, не видайте! не поспіте однієї ночі! Вік не забуду вашої дружби!

Чому ж не помогти чоловікові в такій біді? Дід сказав прямо, що скоріш він дасть одрізати оселедця зі своєї голови, ніж попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнської душі.

Козаки наші їхали б, може, й далі, коли б не обгорнула всього неба ніч, мов чорне рядно; в полі стало так темно, як під овечим кожухом. Здалека тільки блищав огник, і коні, чуючи близько стійло, поспі-шались, настороживши вуха та уковавши очі в темряву. Огник неначе линув назустріч, і перед козаками з’явилась корчма, похилена набік, мов тая баба на дорозі, ідучи з веселих хрестин. У ті часи корчми були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки розійтися, вдарити горлиці або тропака, — лягти навіть ніде було, коли в голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати покуй-он-пу. Двір увесь був заставлений чумацькими возами; під повітками, в яслах, у сінях, — інший зігнувшись, інший простягшись, — хропли, як ті коти, чумаки. Шинкар сам собі перед каганцем карбував на ломачці, скільки кварт та восьмушок висушили чумацькі голови. Дід, купивши третину відра на трьох, пішов під повітку. Усі троє полягали поруч. Але не встиг дід повернутися, аж бачить, його земляки сплять уже, як убиті. Розбудивши третього козака, що ото пристав до них, дід натякнув йому про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протер очі та й знов заснув. Нічого робить, прийшлось самому стерегти. Щоб чим-небудь розігнати сон, дід оглядів усі вози, навідався до коней, запалив люльку, прийшов назад і сів знову коло своїх. Всюди було тихо, так що, здавалось, і муха не пролетить. Аж ось, здається дідові, ніби з-за близького воза щось сіре витикає роги... Тут очі йому почали злипатись, і він мусив щохвилини протирати їх кулаком та промивати позосталою горілкою. Як тільки ставало в очах трохи ясніше, — все зникало. Далі, трохи згодом, знов витикається з-під воза страшидло... Дід витріщив баньки, скільки мога; так проклята дрімота все туманить його; руки його окостеніли, голова схилилась, і міцний сон знеміг його так, що він покотився як убитий. Довго спав дід, і, як уже сонце таки добре припекло йому виголене тім’я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягшись разів зо два та почухавши спину, примітив він, що возів стояло уже не так багацько, як звечора. Чумаки, либонь, поїхали ще до світу. До своїх — козак спить, а запорожця нема... Питається — ніхто не знає; сама тільки свитка лежить на тому місці. Страх і думки обхопили діда. Пішов до коней - ні свого, ні запорож-цевого! Що б то за знак був? Нехай запорожця взяла нечиста сила; хто ж коней? Розміркувавши все, дід збагнув, що, мабуть, чорт приходив пішки, а як до пекла світ не близький, то він і вкрав коня. Гірко було дідові на душі, що не здержав козацького слова. «Ну, -думає, — нічого робить, піду пішки: може, якраз спіткаю дорогою якого купця, що їхатиме з ярмарку, — як-небудь куплю вже в нього коня». Тільки ж кинувся до шапки — і шапки нема! Сплеснув покійний дід руками, бо згадав, що вчора ще вони з запорожцем помінялись на якийсь час шапками. Кому ж більше вкрасти, як не нечистому! От тобі й гетьманський гонець! От і привіз грамоту цариці! Тут почав дід вітати чортяку такими прізвищами, що, мабуть, не раз чхну-лось йому тоді в пеклі. Одначе ж лайкою нічого не поможеш, а потилиці дід скільки не чухав, — нічого не міг придумать. Що його робить? Кинувся дістати чужого розуму: зібрав усіх добрих людей, що були тоді в шинку, чумаків і просто заїжджих, і розказав, що так і так, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами підборіддя свої, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на хрещеному світі, щоб гетьманську грамоту вкрав чорт. Інші додали, що коли чорт або москаль украдуть що-небудь, то вже поминай як звали. Один тільки шинкар сидів мовчки в кутку. Дід і підступив до нього. Уже коли чоловік мовчить, то, мабуть, у нього натоптано розуму. Тільки шинкар не так-то був щедрий на слова; і коли б дід не поліз у кишеню за п’ятьма злотими, то був би дурно простояв перед ним.

— Я навчу тебе, як знайти грамоту, — мовив він, одвівши діда далі. У діда на серці одлягло. — Я бачу по очах, що ти козак — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворуч у ліс. Тільки почне у полі сутеніти, щоб ти був уже готовий. В лісі живуть цигани і виходять зі своїх нір кувати залізо в таку ніч, в яку тільки самі відьми їздять на своїх кочергах. Чим ті цигани промишляють навсправжки - знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будеш чути стукотняву; а буде перед тобою маленька стежка, побік обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди та й іди... Почне тебе терен дряпати, густа орішина дорогу заслоняти — ти все йди; і як прийдеш до невеличкої річки, тоді тільки можеш зупинитися. Там і побачиш, кого треба. Та не забудь набрати в кишені того, для чого й кишені зроблені... Ти знаєш, се добро і чорти й люди люблять. — Сказавши те, шинкар пішов у свій закамарок і не хотів більш говорить ні слова.

Покійний дід був чоловік не з лякливих: бувало, зустріне вовка, та зараз і зцупить його прямо за хвіст;

пройде з кулаками поміж козаків — всі так, як груші, покотяться на землю. Одначе щось подирало йому поза шкурою, як увійшов він у таку глупу ніч в ліс. Хоч би тобі зориночка на небі. Темно та глухо, як у пивниці; тільки чутно