було, що далеко-далеко угорі, над головою, холодний вітер гуляв по верховітті, і дерева, мов захмелені козацькі голови, розгульно хитались, шепчучи листям п’яну мову. Аж ось повіяло таким холодом, що дід згадав і про кожух, і зненацька немов сто молотів загриміло по лісі таким гримотом, що у нього задзвеніло у голові. І, мов блискавкою, освітило на хвилинку увесь ліс. Дід одразу ж побачив стежку, котра пробивалась між чагарником. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Так, все так, як було йому казано; ні, не піддурив шинкар. Одначе не зовсім було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачив дід, щоб прокляті шпички та сучки так боляче дряпались: мало не за кожним ступінем його поривало скрикнуть. Помаленьку вибився він на просторіше місце, і, скільки міг примітить, дерева рідшали і ставали дедалі такі товсті, яких дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, мов воро-нована криця. Довго стояв дід над берегом, роздивляючись наоколо. По тім березі горить вогонь і, здається, от-от має погаснути, та й знов відбивається в річці, що тремтіла, мов шляхтич у козацьких лапах. Ось і місток! «Ну, тут сама тільки диявольська чор-типхайка хіба проїде». Дід одначе ступив сміливо і скоріше, ніж би інший встиг добути ріжок, щоб понюхати табаки, був уже по тім боці. Тепер тільки роздивився він, що коло вогню сиділи люди, — та такі мармизи, що іншим часом дорого б дав, аби б улизнути від такого знайомства. Але тепер нічого робить, треба спізнатись. От дід і виважив їм поклон, мало не в пояс: «Помагай Бог вам, добрії люди!» Хоч би тобі одно кивнуло головою; сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнім, дід без довгих заходів сів і собі. Мармизи — нічого; нічого й дід. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити в кишені, вийняв люльку, подивився кругом — ні одно не дивиться на нього. «Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: як би так, щоб, наприклад, сказать, теє...» (дід жив на світі немало, знав уже, як підпускать баляси, а при оказії, може, і перед царем не вчинив би собі сорому), щоб, наприклад, сказати, і себе не забуть, та й вам збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чим би запалить її, чортма». І на сю річ хоч би слово; тільки одна мармиза сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так що коли б був трохи не одхилився, то могло б статися, що попрощався навіки з одним оком. Бачивши далі, що час даремне плине, одважився — чи буде слухати нечисте кодло, чи ні — розказувати про діло. Мармизи і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дід догадався: забрав у жменю всі гроші, що були у нього, та й кинув мов собакам, туди, проміж їх. Як тільки кинув він гроші, все перед ним перемішалось, земля задрижала, і, як уже, — він і сам не міг того розказати, — опинився мало не в самому пеклі. «Батеньку мій!» — охнув дід, роздивившись добре. Що за страшидла! мармизи на мармизі, як то говориться, не видно. Відьом така пропасня, як лучається іноді на Різдво випаде снігу: та вбрані, та розмальовані, мов панночки на ярмарку. І всі, скільки їх там було, як п’яні, вибивали якогось чортівського гопака. Куряву збили, Боже спаси, яку! Дрижаки пройняли б хрещеного чоловіка, якби тільки побачив, як високо скаче бісовське кодло. На діда ж, незважаючи на всю страхотняву, сміх напав, коли побачив, як чорти, з собачими мордами, на німецьких ніжках, крутячи хвостами, звивались коло відьом, мов хлопці коло дівчат, а музики товкли себе в щоки кулаками, мов у бубни, та свистали носами, як у сопілки. Тільки ж побачили діда — так і потурили до його ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди — всі попростягались та отак і лізуть цілуваться. Дід тільки плюнув, така погань його напала! Далі схопили його та й посадили за стіл, завдовжки, може, з дорогу від Конотопа до Батурина. «Ну, се ще не зовсім погано, — подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю з капустою і багацько різних ласощів, — мабуть, диявольська сволоч не держить посту». Дід таки, не завадить вам теє знати, не гребав принагідно перехопити сього-того на зуби: їв небіжчик добре, а через те, не пускаючись у розмову, присунув до себе миску з накраяним салом та окіст, взяв видельце, трохи менше від тих вил, котрими господар бере сіно, захопив тим видельцем найбільший шмат, підставив скоринку хліба, аж зирк, досталося у чужий рот! Ось-ось над самим вухом — чутно навіть на весь стіл; як чиясь морда жує та плямкає. Дід нічого; схопив другий шматок і ось, здається, вже й по губах мазнув, тільки знов не в свою пельку пішло. В третій раз — знову у чужу. Розсердився дід, забув і страх, і в чиїх він лапах сидить. Прискочив до відьом:
— Що ви, іродяче кодло, задумали глузувати з мене? Коли не оддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я католиком, коли не переверну вам свинячих ваших рил на потилицю! Не встиг він вимовить останніх слів, як всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регіт, що у діда аж у душі похолонуло.
— Добре, — проверещала одна відьма, котру дід мав за найстаршу над усіма через те, що личина у неї була ледь не краща од всіх, — шапку ми тобі дамо, тільки хіба тоді, як виграєш тричі в дурня!
Що поробиш? Козакові сісти з бабами в дурня грати! Дід одмовлявся, одмовлявся, далі сів. Принесли карти — такі засмальцьовані, якими тільки в нас попівни ворожать на женихів.
— Слухай же! — заскавучала відьма вдруге. — Коли хоч один раз виграєш — твоя шапка; коли ж всі три рази зостанешся дурнем, то, не прогнівайся, не тільки шапки, а може, й світу більше не побачиш.
— Та здавай, здавай, чортова карго! що буде, то й буде!
Вже ж і карти роздано. Взяв дід свої карти в руки — дивиться не хочеться, така погань: хоч би тобі на сміх один козир. Із мастей десятка сама старша, пари навіть ні одної нема; а відьма все суне п’ятериками. Прийшлось остатись дурнем! Тілько-но вспів
