Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Те, що ми називаємо красою, — це просто перший натяк на страх, сповіщає Джонові Рільке. Ми простираємося перед красою і дякуємо їй за зневагу, яка перешкодила їй знищити нас. Чи знищили б вони його, оці прекрасні створіння з інших світів, оці янголи, якби він наважився підступити до них надто близько, а чи вважали б, що він надто нікчемний для цього?

В одному поетичному журналі — можливо, в «Ambit» чи в «Agenda» — Джон побачив оголошення про щотижневу поетичну майстерню, яку влаштовує Поетичне товариство для молодих, ще не виданих авторів. Він прийшов у зазначене місце на вказану годину у своєму чорному костюмі. Жінка в дверях недовірливо придивилася до нього, запитала вік. «Двадцять один рік», — відповів він. То була неправда, він мав двадцять два.

Сидячи в шкіряних фотелях, колеги-поети приглядалися до нього, кивали здалеку головою. Здається, вони знали одне одного, тільки він був новачком. Вони молодші від нього, власне, підлітки, крім кульгавого чоловіка середніх літ, що, мабуть, презентував Поетичне товариство. Всі по черзі читали свої останні вірші. Вірш, який прочитав він сам, закінчувався словами «люті хвилі мого нетримання». Кульгавий чоловік вважав, що добір слів невдалий. Для будь-кого, хто працював у лікарні, сказав він, це слово означає нетримання сечі, а то й гірше.

Джон прийшов і наступного тижня, а після обговорення віршів пив каву з дівчиною, що читала вірша про смерть друга в автомобільній аварії, вірша по-своєму доброго, спокійного й без претензій. Коли вона не пише віршів, повідомила дівчина, то вчиться в Кінґз-коледжі Лондонського університету; вдягалася вона з належною суворістю в темну спідницю й чорні панчохи. Вони домовилися побачитися ще раз.

Вони зустрілися на Лестер-сквер у суботу пополудні. Минулого разу вони наполовину домовились піти в якесь кіно, але як поети мали обов’язок жити найповнішим життям, тож і пішли натомість до її кімнати неподалік від Говер-стріт, де вона дозволила Джонові роздягти себе. Він дивувався пропорційності її голого тла, білій, наче зі слонової кості, шкірі. Цікаво, чи всі англійські жінки такі гарні під одягом, запитував він себе.

Голі, вони лежали обнявшись, але не було тепла між ними, і тепло, як стало зрозуміло, не з’явиться. Зрештою дівчина вивільнилася, склала руки на грудях, відштовхнула його руки, мовчки похитала головою.

Він міг би спробувати переконати її, заохотити, спокусити і навіть міг би досягти успіху, але для цього йому бракувало духу. Кінець кінцем, вона не тільки жінка з жіночою інтуїцією, а ще й митець, як і він. А те, в що він намагається втягти її, несправжнє, і вона повинна знати про це.

Вони мовчки вдяглися. «Вибач», — проказала вона. Він стенув плечима. Він не сердиться. Не звинувачує її. Він теж має свою інтуїцію. З вердиктом, який вона оголосила йому, він згоден.

Після цього епізоду Джон перестав ходити на збори Поетичного товариства. А втім, він ніколи не почувався там бажаним.

З дівчатами-англійками йому не щастило й далі. Англійок не бракувало і в компанії «ІВМ», різних секретарок і операторів перфораційних машин, так само як і нагод розмовляти з ними. Але з їхнього боку він відчував якийсь опір, неначе вони не впевнені, хто він, якими можуть бути його мотиви, що він робить у їхній країні. Він спостерігав, як вони поводяться з іншими чоловіками. Чоловіки фліртували з ними по-англійському жартівливо й немов підмовляючи. Дівчата, бачив він, відповідають на те фліртування, розкриваються, наче квіти. А от він сам ніколи не навчився фліртувати. І навіть не певен, чи схвалює вміння фліртувати. І, хай там як, фліртувати йому не годиться, бо дівчата в «ІВМ» знають, що він поет. Вони б хихотіли поміж себе, рознесли б чутку по всій будівлі.

Найвище прагнення Джона (вище від прагнення завести собі подругу-англійку і вище навіть від прагнення познайомитися зі шведкою чи італійкою) — мати француженку. Він певен: якби палке кохання поєднало його з французькою дівчиною, він відчув би захват перед красою французької мови, витонченістю французької думки і вдосконалився б завдяки їм. Але з якої речі француженка, і то швидше за англійку, зволить озватися до нього? Та й француженок у Лондоні він бачив не часто. Зрештою, французи мають Францію, найгарнішу країну світу. Чому вони повинні їхати до зимної Англії і шукати дітей тубільців?

Французи — найцивілізованіший народ у світі. Всі автори, яких він поважає, занурювались у французьку культуру, більшість їх вважає Францію за свою духовну батьківщину, — Францію і, певного мірою, Італію, хоч Італія, здається, впала за тяжких часів. З п’ятнадцяти років, коли Джон послав поштою замовлення вартістю п’ять фунтів десять шилінгів в інститут Пелмена в Лондоні й отримав в обмін підручник граматики і низку аркушів із завданнями, які треба було виконати й відправити назад до інституту для оцінювання, він намагається вивчити французьку мову. У валізі, привезеній ще з Кейптауна, він має п’ятсот карточок, на яких виписав основну французьку лексику, по слову на кожну карточку, щоб носити з собою й запам’ятовувати; в його голові пробігають французькі вислови: «je viens de» — «я щойно»; «il me faut» — «я повинен».

Але ці зусилля не довели Джона нікуди. Він не мав чуття до французької мови. Слухаючи платівки з французькою мовою, він здебільшого не міг сказати, де закінчується одне слово і починається наступне. Хоча він може читати прості прозові тексти, але не може почути у своєму внутрішньому вусі, як вони звучать. Ця мова опирається йому, відкидає його, він не може доступитися до неї.

Теоретично Джон мав би вважати, що французька легка. Він знає латину; задля насолоди він інколи читає вголос уступи з латини, проте не латини Золотої чи Срібної доби, а латини «вульгата» з характерною для неї нахабною зневагою до класичного порядку слів. Він без труднощів розуміє іспанську мову. Він читає Сесара Вальєхо в двомовному виданні, читає Ніколаса Ґільєна, читає Пабло Неруду. В іспанській мові повно слів із варварським звучанням, про значення яких він навіть не здогадується, але це не має значення. Принаймні кожну літеру вимовляють, навіть подвійне r.

А втім, мова, до якої в нього виявилося справжнє чуття, — німецька. Він настроює приймач на передачі з Кельна, а коли вони надто нудні, ще й