Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Сформульована так, у стислому узагальнені, Ревелева теза здавалася перебільшенням, та коли читач занурювався в киплячі води «Непотрібного знання» — книжки, де жвавість прози, гострота розуму, енциклопедичне документування та іскри саркастичного гумору поєднуються, перетворюючи читання на гіпнотичне переживання, — і бачив конкретні доводи, на які вона опирається, то не міг отямитися від потрясіння. То це вони є великими виразниками мистецтва, науки, релігії, журналістики, освіти у світі, що зветься вільним?

Ревель показував, як прагнення дискредитувати і нашкодити власним урядам — особливо якщо ті, як це було у випадку Рейгана, Тетчер, Коля чи Ширака, були «правими» — спонукали великі західні засоби масової інформації — газети, радіо і телевізійні канали — маніпулювати інформацією й іноді навіть легітимізувати відверту політичну брехню завдяки своєму авторитету. Дезінформація, казав Ревель, була особливо систематичною щодо «країн третього світу», зарахованих до «прогресистських», чиї ендемічна бідність, політичний обскурантизм, інституційний хаос і репресивна жорстокість з принципу — акту віри, що передує об’єктивному знанню і є відпорним до нього, — приписувалися підступним махінаціям західних супердержав чи тим, хто в лоні цих країн захищав демократичну модель і боровся проти колективізму, провладних партій і контролю над економікою та інформацією з боку держави.

Приклади Ревеля були страхітливими, бо засоби масової інформації, якими він ілюстрував свою заяву, здавалися найвільнішими і найкраще технічно забезпеченими у світі: «The New York Times», «Le Monde», «The Guardian», «Der Spiegel» тощо і такі телеканали, як американський CBS чи Французьке телебачення. Якщо в цих медіа, що мають в своєму розпорядженні найкращі матеріали і найпрофесійніших фахівців, щоб з’ясувати й обнародувати правду, її часто приховують чи перекручують з огляду на ідеологічне parti pris[103], то чого можна сподіватися від відверто заангажованих мас-медіа — наприклад, діючих в країнах, де є цензура, — чи тих, чиї матеріальні та інтелектуальні умови роботи є значно сумнівнішими? Ті, хто живуть у слабо розвинутих країнах, добре знають чого можна очікувати: того, що на практиці межа між інформацією і вимислом — правдою і брехнею — в мас-медіа стирається так, що неможливо отримати об’єктивне знання про те, що діється довкола нас.

Найбільш тривожними у книжці Ревеля були сторінки, які показували, як ідеологічна пристрасть у царині науки може призвести до такого самого безсовісного фальшування правди, як і в журналістиці. Спосіб, в який у певний момент було перекручено, наприклад, правду про СНІД, аби заплямувати Пентагон — у геніальній рекламній кампанії, яка врешті-решт виявилася запрограмованою КГБ, — доводив, що не існує в повному сенсі цього слова твердині знань — навіть у точних науках, — куди б не могла добутися ідеологія зі своєю здатністю перекручувати, аби насадити корисні для справи брехні.

Для Ревеля не було жодного сумніву: якщо ліберальне суспільство, яке фактично виграло цивілізаційну битву, створивши найгуманніші за всю історію — чи найменш негуманні — форми існування занепаде, і жменька країн, чиїми цінностями були свобода, здоровий глузд, толерантність і законність, знову перемішаються з океаном політичного деспотизму, матеріальної бідності, жорстокості, мракобісся і всевладності, які завжди були й залишаються жеребом більшої частини людства, основна відповідальність лежатиме на ньому самому — через те, що воно (й передусім його культурний і політичний авангард) піддалося співу тоталітарної сирени, а його вільні громадяни без спротиву прийняли це самогубство.

Не всі наклепи, які розвінчувало «Непотрібне знання», були політичними. Деякі стосувалися культурної діяльності, розкладаючи її зсередини. Хіба в останні десятиріччя не мали ми багатьох некваліфікованих читачів, які читали певних мнимих інтелектуальних світочів на час, як-от Лакан, Альтюссер, Теяр де Шарден чи Жак Дерріда, чия трудомістка риторика за своїм герметизмом приховувала банальність і пустоту? Є дисципліни — наприклад, лінгвістика, філософія, літературна і мистецька критика, — які особливо надаються до того, аби сприяти ошуканству, яке перетворює претензійне базікання деяких кар’єристів на модну науку про людину. Щоб виступити проти такого типу обману потрібна не лише хоробрість, аби наважитися плисти проти течії; потрібен ще й такий рівень освіти, який би охоплював багато галузей знання. Справжня традиція гуманізму, яку так добре представляв Ревель, — це єдине, що може вгамувати чи стишити їхню тріскотню в культурному житті країни, запобігти цим збоченням — відсутності науки, псевдознанню, трюкацтву, що прикидається творчим мисленням, — які є непомильними симптомами занепаду.

У розділі з промовистою назвою «Фіаско культури» Ревель у такий спосіб резюмував своє скрупульозне дослідження: «Великим лихом ХХ сторіччя стало те, що саме в ньому ідею свободи було поставлено на службу тиранії, ідеал рівності — на службу привілейованим, а всі прагнення, всі суспільні сили, від початку об’єднані словом «лівиця», були приборкані, щоб служити збідненню і рабству. Цей велетенський обман сфальсифікував усе сторіччя — почасти з вини його найбільших інтелектуалів. Він до найменших деталей затруїв політичну мову і дію, перевернув з ніг на голову сенс моралі і поставив брехню на службу ідеям».

Я читав цю книжку Ревеля із захопленням, якого вже давно не відчував, читаючи якийсь роман чи есей. Через інтелектуальну обдарованість і моральну відвагу її автора, а також тому, що розділяв багато його страхів і його гнів через відповідальність стількох інтелектуалів — іноді найбільш видних — за політичні біди нашого часу: насильство й убогість, які завжди супроводжують убивство свободи.

Якщо «зрада інтелектуалів» у світі розвинутих демократій досягла масштабів, про які заявляв Ревель, то що вже казати про те, що діялось у бідних і нерозвинутих країнах, де все ще не визначено суспільної моделі? У них із ворогів свободи набираються найв’юнкіші союзники, наймалодушніші спільники та наймерзенніші пропагандисти — настільки, що саме поняття «інтелектуал» у нас часом має карикатурний і жалюгідний відтінок. Найгірше те, що в слаборозвинутих країнах «зрада інтелектуалів» відбувається не внаслідок ідеологічного вибору, а в більшості випадків через чистої води опортунізм: бо бути «прогресистом» — це єдиний можливий спосіб здобути високу позицію в культурному середовищі — оскільки академічний чи мистецький істеблішмент майже завжди є лівим — або попросту добитись успіху (здобуваючи премії, отримуючи запрошення і навіть стипендії Фонду Гуггенхайма). Не є ні випадковістю, ні пустотливою примхою історії те, що зазвичай наші найзапекліші латиноамериканські «антиімперіалістичні» інтелектуали врешті-решт стають викладачами американських університетів.

Та попри все я є меншим песимістом щодо майбутності відкритого суспільства і свободи у світі, ніж був у цій книжці Жан-Франсуа Ревель. Мій оптимізм базується на цьому антиґрамшівському переконанні: історію творить не інтелігенція. Переважно народи — оті безіменні й безликі жінки та чоловіки, «пересічні люди», як називав їх Монтень, — є кращими, ніж більшість їхніх інтелектуалів: розсудливішими, прагматичнішими, демократичнішими, вільнішими коли треба вирішувати політичні й суспільні питання. Рефлекси звичайної людини в момент вибору типу суспільства, в якому вона хоче жити, зазвичай є раціональними й