Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сірий від утоми і постарілий років на десять Сатал сидів у кріслі для релаксації і сьорбав щось, що нагадувало погано заварний чай.
— День добрий! — обережно покликав паровоз.
Координатор не став тратити сили на привітання, Ну і біс з ним.
— Ми витягнули зі знаку відбиток аури, відібрали за каталогом п’ятдесят кандидатів, зараз порівнюємо.
— А якщо він приїжджий? — практично поцікавився Бер. Чорні, звичайно, досить мобільні люди, сидіти на своєму городі, як то роблять білі, вони не люблять.
— Значить, не повезло, — байдуже відповів Сатал.
— Я послав офіцерів до університету і по місцевих службах, запитатися, чи не з’являвся новенький. Все-таки — ініційований маг, такі волоцюгами не стають.
— М-м-м, — координатор приклав горнятко до голови, — а ще слідкуй, чи не з’являться на вулиці всякі диваки. Кільканадцять годин пройшло, уже час.
— В смислі?
— А ти взагалі зрозумів, що сталося?
Паровоз невизначено смикнув плечами — з настільки екзотичними випадками потойбічного йому ще зіштовхуватися не доводилося, а доповідь експертів йому все що не показали, власне, за тим і йшов.
Сатал величаво змахнув горнятком (на щастя, рідини там майже не залишилося):
— У поєднанні з насос-знаком Кайдани не придушують Джерело, а відривають його від Волі, яка ним керує. Енергетичні канали залишаються незамкнутими, ініційований маг в такому стані може спробувати отримати енергію ззовні.
Бер кивнув — це йому було відомо, але спалені на дрібний попіл тіла не надто скидалися на наслідки вампіризму.
— Якщо в цей момент якийсь потойбічний феномен запропонує себе в якості Джерела, то нежить отримає доступ до ефірного тіла мага, обминувши природні захисні механізми. Як гною в вену! В такому випадку зараження зупинити вже не можна, організм якийсь час впирається, але потім нежить повністю підкоряє собі оболонку і знищує її господаря. Якщо ми не знайдемо носія раніше, ніж його воля погасне, нам доведеться мати справу з тою штукою, що забавлялася в ангарі, так би мовити, напряму. В’їжджаєш?
Паровоз в’їжджав — його захисний костюм на таке був не розрахований. І при таких ризиках чорний щось нудив про карантин! Треба негайно сповіщати служби: тут простими казарменими солдатиками не обійтися, а щоби зібрати насправді сильну ударну групу, чистильникам потрібно буде більше часу.
— Сер, співпадіння є! — заглянув до кімнати молодший чаклун.
Координатор рвонув з місця так різко, що опинився в лабораторії раніше за капітана. На столах покотом лежали кристали запису і стосами — картонні коробки від них (слід сподіватися, їх потім не попереплутують). Чорний маг уже порівнював дві мутні кульки.
— У мене для тебе дві новини, хороша і погана, — почав Сатал.
— Йди ти…! — не витримав Паровоз. — Що там?!
— Схоже, це наш знайомець. Логічно. До чого дивний кристал…
— Не може бути!! Я же вчора ввечері до нього їздив!
Сатал тріпнувся:
— Що він робив?
— Здається, спав.
Координатор на секунду завмер:
— Так. Бери групу, їдь до нього. Я зараз ніякий, а тебе він знає. Спробуй напоїти його блокатором — це його єдина надія. Я буду дзвонити Фатуну — хай тягне своїх хлопців до міста.
Паровоз риссю помчав у гараж — оперативна група чекала лише команду на виїзд. Слід сподіватися, Сатал зуміє додзвонитися в «очистку». З магом, який замінив полковника Ґрокка, Бер ще ні разу не працював, але казали — толковий чолов’яга.
Я акуратно заплатив за трамвай, ввічливо привітався з консьєржкою і, взагалі, намагався хорошою поведінкою компенсувати свій безумний вигляд. Не варто випробовувати людське терпіння більше, ніж необхідно! Пальці рук неприємно тремтіли, проходячи попри дзеркальні вітрини, я аж здригнувся — з відображення на мене дивився натуральний вар’ят. Фізичне здоров’я мага прямо залежить від душевного, а тут такі халепи, і одна за другою, одна за другою! Навіть у найсильнішого духом чорного є якась межа. Я наказав собі дивитися вперед веселіше і вирішив узагалі не пити кави — хімічні стимулятори в такому стані лише шкодять.
Ех, яка промашка вийшла з Лораном! Треба було просмажувати його помало, насолоджуючись зойками і розтягуючи агонію — більшої свині він мені би підкинути не зміг, навіть якби дуже хотів. А все чому? Тому що хтось, замість того, щоби звертатися до спеціалістів, займався самолікуванням. Думав собі, що само пройде. Ага, пройшло! Пішло і повернулося.
А Шереха ми виведемо.
Спочатку я був повний оптимізму. Чого би й ні? Мало там, кого коли нежить поцілував! Якщо я не буду чіпати Джерело, він же туди не полізе? Правда, післязавтра мені треба було поновлювати заняття з магії, як буде виглядати моє ворожіння в такій ситуації — страшно навіть думати. Значить, доведеться відмовитися від курсу чарів, це прикро, але цілком реально. Далі треба буде знайти спеціаліста з потойбічного (справжнього спеціаліста), можливо, заплатити якомусь бойовому магові — я не псих і розумію, що самотужки таку неприємність не розгребти. Що якщо враження почне прогресувати?
Але якийсь час нічого не ставалося, і я розслабився, в кінці кінців, весь ранок теж минув без проблем.
Ніяких особливих розваг у найманій квартирі я не держав, недороблених завдань з Університету в мене не було. Можна було лягти спати, але спати, починаючи з полудня — безсумнівна ознака нездоров’я. Від нудьги я взяв з тумбочки загорнуту в пожовклу газету книжку — той самий дядьків раритет (я ховав його за древнім звичаєм — на найвиднішому місці) і знову почав вивчати. Сторінки дихали древністю і магією, в них, скорше за все, ховалося щось дуже важливе. Шкода, що я не можу розібрати — що.
І раптом дивні вицвілі каракулі склалися в моєму мозку в чітку фразу: «Периметр протікає в трьох місцях.»
Хвиля паніки знову заполонила мене. Відкинувши книгу, я забився в дальній кінець ліжка, але в мене перед очами все-одно танцювали загадкові каракулі, які означали, що периметр протікає в трьох місця. Периметр ЧОГО?
Може, мені примарилося від хвилювання? Буває так інколи — ніби мозок коротить. Я обережно заглянув на відкриту випадковим чином сторінку.
«Салем запевняє нас, що загрози нема, — поспішно виводив невідомий автор. — його здатність передбачати напади лякає, але він — наша єдина надія.»
Здавалося, що якщо я захочу, то зможу побачити невідомого автора, заглянути йому через плече, помилуватися цим загадковим периметром. А то і взагалі — переселитися туди, стати героєм минулого, пізнати його суть і прожити його життя, ще і ще. Я ривком добрався до книги, замотав її в три шари — сорочкою, ковдрою і простирадлом — і запхав на найтемніший кут шафи.
Знати нічого не хочу, бачити нічого не бажаю!
Свідомості ледь торкнулося майже дитяче зацікавлення, ніби нежитю хотілося
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.