Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Позбавитися Чвертки виявилося складніше. З нехарактерним для нього занудством, Рон переслідував мене аж до університетської їдальні, куди я просто змушений був зайти (після вчорашнього посту мене терзав дикий голод).

— Ну, чого ти пристав?

Сили мої закінчувалися, мені хотілося сотень протиприродних речей, аби лише не вчитися. Від необхідності ще дві години займатися теорією міцності я просто помирав, але знав, що, пропустивши щось важливе, повішуся від досади. Тим не менше, бажання відвідати пивний погрібець не полишало мене ні на секунду. Просто якесь прокляття!

— Томе, ти не захворів?

— Ні, просто випив багато.

— Так то позавчора було! — дивувався Чвертка.

— А я закушував не тим. Отруївся я, розумієш? Вчора весь день ригав.

— Вибач… Ти це, тут несподівано поїхав тоді.. Переважно ти до ранку залишаєшся.

До мене раптом дійшло, що Чвертка, виявляється, за мене непокоївся. Мило, але несвоєчасно.

— Ти дивний такий! Сам же в мене чарку з рук забрав. Що мені там було робити до ранку?

Чвертка розпосміхався (ніби втруїтися — це весело) і скоро відвалив у якихось своїх справах. Чудесно, одного збагрили, залишилися ще двоє — Чудесники і НЗАМПІС. Кого я боюся більше?

Та нікого!!!

Я жорстоко мучив на тарілці біфштекс, уявляючи на його місці Лорана. Мені було сто разів плювати на всіх незадоволених (тим більше — небіжчиків), але та кількість проблем, якою вони мене нагородили, з трудом піддавалася осмисленню.

По-перше, як скоро згадають про тих трьох? Навряд чи господар каретного двору буде сильно тужити за візником, який так проштрафився. Тобто, просто викреслить його зі списків на зарплату, та й усе. Двоє качків взагалі зі мною ніяк не зв’язані. Чи багато взнають поліцейські, якщо доберуться до ангару від човнів? Щось було, хтось помер, а хто і чому — не зрозумієш. Правда рибаки мене мелькома бачили, а в начальника візників є моя адреса… Ну хто мене тоді тягнув за язика? Зовсім незрозуміло було, чи зможуть поліцейські поєднати той острів, стодолу і мертвого Чудесника, але тут я нічим не міг впливати на події і вирішив викинути всю цю нісенітницю з голови.

— По-друге, необхідно виявити, чи лежать на мені Кайдани Вибавлення, чи ні. З цим було простіше: якщо Кайдани є, торкнутися джерела я не зможу, а все що сталося вчора — артефакт доморощеного ритуалу (і «нагляд» не зможе наїхати на мене, навіть якщо знайде). От якщо на мені щось є, але це не Кайдани…. Тоді з’являється «по-третя» проблема.

На перерві сходив до Ракшата і попросив впустити у кімнату для Здобуття, сказав, що хочу перевірити себе перед відновленням навчання. Він проникся, дав мені рамку і маленьку дзиґу — перевіряти концентрацію. Після п’яти хвилин занять виявилася цікава річ: Джерело у мене є, але… час від часу. І не зовсім Джерело. І не зовсім моє. З п’яти викликів відгук знаходили, в кращому випадку, два. Сила мляво плюскотіла десь нижче плінтуса, але варто було мені зосередитися на найпростішому заклятті, линула назовні з такою потужністю, що я ледве встиг заткати канал. Ворожити далі було би безумством.

Висновок напрошувався один — ці криворукі макаки мене зіпсували. Серйозно. Вони не «вбили магію», а зламали її, жалюгідні шарлатани. Що мені тепер з цим робити? Покалічена магія набагато гірше, ніж ніякої магії. Від роздратування я звично копнув Джерело і несподівано отримав копняка у відповідь, ще й приправленого чимось на кшталт обурення — хтось щиро очікував від мене вдячності і давав зрозуміти, що йому стає скучно. Якого хріна?

Знайоме відчуття чужої присутності поставила мені волосся дибки. Боже милий, так у мене замість джерела Шерех сидить! Хіба таке можливо?

Доброго вечора, скелет з бурою піною…

Від думки, що сорок днів пригод почнуться заново, захотілося негайно повіситися.

Тихо, тихо, без паніки! Я ж книгу про Шереха читав, так? Позбутися його — простіше не буває, дайте тільки до гаража добратися… Я виметнувся з бункера, ніби за мною бігла сотня ґоулів, не звертаючи уваги на здивовані вигуки і нерозуміння всіх зустрічних студентів.

Рухатися, не зупиняючись, не думати, куди і навіщо я йду! Інакше цього разу в мене може відмовити не лише зір. Мені треба попасти туди, де стоїть мій мотоцикл.

Це було, як відомий челендж «не думати про білу мавпу», звичайна людина такий виклик програє без питань, але тільки не чорний маг. Моєю свідомістю заволоділи дві думки: необхідність добратися до гаража і абсолютна, всепоглинаюча лють.

Що задумав собі цей нежить? Так діставати мене? МЕНЕ!?! Ну і що, що за тисячу років ніхто не зумів його знищити, я готовий виправити цю помилку. Хай без Джерела, для тих ґоулів мені магія не знадобилася! Складність місії чорного не лякає. Я наїду на нього усією міццю техномагії!! Взнаю, що це таке, і неодмінно наїду. Можливо, це результат самонавіювання, але мені здалося, що Шереха пройняло

Мабуть, збоку я виглядав дивно, у мене навіть квиток в трамваї не спитали, а це вже багато про що каже. Самі судіть: клієнт шипить, плюється і сам з собою лається, причому, не виключено, що це маг. Я увірвався в гараж і тут же вчепився в сідельну сумку, зняту з мотоцикла після загибелі Чорного Лицаря. Там знаходився мій похідний набір бойового мага, зокрема велика зачарована лампа, цілком не шкідлива для Шереха зараз, коли він сидить всередині мене. Але у лампи було джерело енергії… Я почав жорстоко виколупувати акумулятор з корпусу, стараючись не фокусуватися подумки над тим, що роблю. Пес-зомбі скептично спостерігав за моїми зусиллями.

Ось він!

Язика кольнув болючий укол, в роті стало кисло. Так! Тепер можна говорити. Крім голубого світла Шерех дуже не любить електрику, тому тих хто, хто постраждав від нього лікують ще й… гм… А от це нам уже ні до чого.

В голові раптом запанувала пустка, холодна і дзвеняча. Напевно, саме так повинне виглядати життя після накладання Кайданів — як апофеоз самотності. Але, враховуючи альтернативи, я відчув лише неймовірне полегшення. Як кажуть, хрінь пізнається в порівнянні.

Перший раунд — за мною. Кивнувши здивованому Максові «всьо чотко», я прихопив акумулятор і почвалав на квартиру — повертатися в Університет не мало сенсу, завтра скажу, що захворів.

Для того, щоби попасти в центральну лабораторію НЗАМПІС, мудро розташовану в окремій прибудові, капітанові Беру довелося перетинати по діагоналі всю немалу будівлю поліцейського управління. Якби він сидів на начальственному другому поверсі, від цілі його б відділяли лише дві сходових клітки. Добравшись до місця, Паровоз