Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— На твоєму місці я б їх і на поріг не пустив, але загалом ти все зробила правильно.

Привид виявляється по інший бік магічної пічки. Сидить на підлозі, задумливо спостерігаючи за жаринками — вони ледве жевріють під чайником, утримуючи воду в ньому на межі закипання. 

— І взагалі, добре тримаєшся, як для… — він запинається та піднімає на мене свої бездонні сині очі. 

— Як для звичайної людини, — рівно завершую я замість нього та проходжу повз — прямую до полиці з посудом для чаювання.

— Так, — підтверджує Ліам. — В Айріналь я не відчув ворожості, а поведінка Ашльхелора напряму залежить від її ставлення до тебе. Як не дивно, але вона дійсно здивувалася твоєму… спокійному ставленню до неї.

Краєм ока я помічаю, що привид знову переводить погляд на вогонь у пічці.

— Можливо, це може стати початком доволі незвичайної дружби, — задумливо додає він.

— Гадки не маю, чим я можу виявитися цікавою для демонолога, — з цими словами я відмірюю м'яти на чотири чашки та засипаю її до чайника. — Хіба що для якихось експериментів…

— Ти ніколи не замислювалась над тим, що магам теж буває самотньо?

Ліам скоса зиркає на мене — саме тієї миті, коли я зупиняюсь поряд, щоб зняти з пічки чайник.

— Замислювалась, — відповідаю і не встигаю торкнутися ручки, як чайник повільно піднімається в повітря. Поглянувши на привида, розумію, що це його робота — він трохи простягнув руку вперед догори долонею. — І дійшла висновку — буває, ще й як. І що могутніший маг, тим він самотніший.

Чайник тим часом статечно пропливає повз мене до столу з тацею. Я слідую за ним, дорогою захопивши з полиці чотири чашки та відповідні їм тарілочки.

— От і відповідь на твоє запитання, — лунає задумливий голос Ліама під дзюркотіння води, що поволі наповнює чайник з подрібненою м'ятою.

Знизавши плечима, ставлю посуд на тацю та прямую за ложками та солодощами. Сьогодні це горіхи в меду та невеличкі круглі тістечка з ніжним кремом всередині.

— Я… не піду нагору, добре? — тихо промовляє привид. 

Завмерши на місці, я обертаюсь до нього.

— Чому?

— Не хвилюйся, напризволяще тебе не кину, — криво посміхається Ліам і відвертає від мене обличчя. — Спостерігатиму здалеку, щоб все минуло… безпечно.

— Ліаме, чому ти не підеш? — я полишаю солодощі на таці та наближаюсь до привида. Обережно опускаюсь на підлогу поруч з ним. Ледве втримуюсь від того, щоб взяти за руку чи хоча би просто торкнутися.

— Це буде… незручно, — похмуро відповідає привид. — І дуже виснажливо.

Я остаточно перестаю щось розуміти. То він — холодний та норовливий некромант, який вираховує все наперед і без вагань йде на ризик заради своєї мети. І для якого я — просто один із засобів її досягнення. А тепер же він — втомлений та сумний самотній привид, що стикнувся з непроханими гостями, не хоче їм показуватись і ніяково зізнається мені в цьому. Хто з цих двох — справжній Ліам? І чи є він серед них взагалі?

— Не любиш непроханих гостей? — з розумінням усміхаюсь та нарешті торкаюсь чоловіка. Обережно огортаю крижані пальці своїми долонями у марній спробі зігріти їх та отримую похмурий кивок у відповідь.

Що ж, хай він мене не кохає, але я не можу залишатися байдужою до його самотності. Немає в мені гордості та сили волі моєї родички, щоб тримати свої почуття під замком чи взагалі вбити їх.

А і чхати на це. Я не зобов'язана бути на неї схожою більше, ніж це склалося за не підвладних мені обставин.

— Ходімо, — усміхаюсь і змовницьки примружуюсь, — ніхто ж не змушує тебе сидіти з нами весь вечір чи скільки вони у нас простирчать. Натягни маску холодного та уїдливого некроманта, покажи себе, та й залиш нас хвилин за десять своєї нестерпної присутності. Думаю, цього буде достатньо, щоб показати, хто тут хазяїн.

Разом із цим я дозволяю собі трохи роздмухати те тепле й всеосяжне почуття, що потроху жевріє глибоко в моєму серці, наче ті жаринки в магічній пічці. Дати йому сили та сміливості, додати впевненості в тому, що я — поруч, і раптом що — підтримаю та підіграю.

 Чи то мені здається, чи то пальці привида в моїх руках стають трохи теплішими. Навіть якщо це не так — просто хочеться в це вірити. Якщо вже дурити себе — так зі смаком та повною самовіддачею.

Ліам криво і ніяково усміхається, опускає погляд на свої пальці в моїх долонях. І перш ніж я встигаю зрозуміти, що він збирається зробити — схиляється вперед та обережно торкається холодними губами моїх рук.

А наступної миті — просто розчиняється в повітрі. Втім, відчуття його пальців в моїх долонях затримується на секунду довше, перш ніж зникнути остаточно.

Тихо зітхаю, піднімаюсь з підлоги та, окинувши поглядом вміст таці, додаю до нього ще баночку з колотим цукром. 

Тепер точно все. Час йти нагору. 

Хоч наша з Ліамом розмова навряд чи тривала надто довго, але залишати таких гостей без нагляду — не краща ідея, навіть якщо відкинути банальні правила ввічливості та гостинності. Хто знає, що вони можуть побачити чи зробити.

Та щойно я простягаю руки, щоб взяти тацю з усім її різноманітним вмістом, як та повільно піднімається в повітря і самостійно прямує до виходу з кухні.

Привид вирішив допомогти?

Мимоволі усміхаюсь. Якщо це прояв вдячності…

Що ж, я не проти.