Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти хіба не була евакуйована? — питаю.
— Це не для мене, — відповіла вона. — Я ніколи не могла затриматися на одному місці. Завжди поверталася.
— А батьки живі?
— Ні. Обох убила бомба, яка зруйнувала мій дім.
Вона це не трагічно сказала, зовсім звичайно.
— Не пощастило, — кажу я.
Вона нічого на це не відповіла. Я сидів, тримаючи її за руку, і хотів одвести її додому.
— Давно працюєш у тому кінотеатрі? — питаю.
— Десь три тижні, — сказала вона. — Я ніде надовго не затримуюся, а скоро і звідти піду.
— Чого так?
— Така вже непосидюща.
Раптом вона простягла руки, взяла моє обличчя і потримала. Так ніжно це зробила, нічого такого не подумайте.
— У тебе добре обличчя, — сказала, — мені подобається.
Це було дивно. Так це сказала, що я почувся дурним і добрим, зовсім інакше, ніж у автобусі, і ще подумав, може, я нарешті знайшов дівчину. Не на один вечір. Назавжди.
— Маєш хлопця? — питаю.
— Ні, — каже вона.
— Маю на увазі, постійного.
— Ні, не було ніколи.
Дивна така розмова на цвинтарі, а ще вона й лежала там, наче фігура, вирізана на старому надгробку.
— Я теж не маю дівчини, — кажу. — Ніколи я не думав про це, як інші хлопці. Дивацтво, правда? А ще мені дуже подобається моя робота. Я в гаражі працюю, механіком, знаєш, ремонтую все, що є. Платять добре. Я вже трохи відклав, а ще посилаю старій ма. Живу на квартирі, нічого такий барліг. У містера і місіс Томпсон, добрі люди, і мій бос у гаражі теж добрий чоловік. Я ніколи не чувся самотнім, і тепер ні. Але, відколи тебе побачив, якось задумався. Знаєш, ніщо вже не буде, як раніше.
Вона мене жодного разу не перебила, і моя промова звучала як думки вголос.
— Приємно і мило повертатися додому до Томпсонів, — говорю я далі, — добріших людей і не побажаєш. Жертя теж добре, розмовляємо після вечері та слухаємо радіо. Але, знаєш, я б тепер хотів чогось іншого. Я б хотів прийти за тобою до кіно і забрати тебе, коли закінчиться програма, і ти стоятимеш коло завіси, дивитимешся, як виходять люди, підморгнеш, що мене побачила, і прийдеш, як перевдягнешся, а я б на тебе чекав. І ти вийдеш на вулицю, як щовечора, але вже сама не підеш, візьмеш мене під руку, коли захочеш зняти плащ, то я його понесу, чи там пакунок, чи що в тебе буде. Тоді підемо в Корнер Гауз чи в інше місце, щоб приємно повечеряти. У нас буде зарезервований столик, офіціантки нас знатимуть і триматимуть щось особливе, лише для нас.
Я виразно уявив собі цю картину. Столик із написом: «Зарезервовано». Офіціантка киває нам: «Є свіжі яйця в соусі карі». Йдемо по підноси, а моя дівчина вдає, ніби мене не знає, а я собі сміюся.
— Як ти на це дивишся? — кажу. — Не просто дружба, щось більше.
Не знаю, чи вона почула. Лежала там, дивлячись на мене, і смішно, ніжно торкалася мого вуха й підборіддя. Скажете, що жаліла мене.
— Я хотів би купувати тобі різні речі, — веду я далі, — інколи квіти. Приємно бачити дівчину з квіткою на сукні, це так чисто і свіжо. А на особливі випадки — день народження, Різдво і так далі — щось, що тобі сподобалося на вітрині магазину, але ти не сміла зайти і спитати про ціну. Може, брошка чи браслет, щось гарне. А я б зайшов сам, без тебе, і купив це, і хай воно коштує більше, ніж моя тижнева платня, мені байдуже.
Я вже ніби бачив, із яким виразом обличчя вона відкриває пакуночок. Вдягає те, що я купив, ми разом виходимо, вона одягнена спеціально для такої нагоди, не провокативно, але впадає в око. Так, знаєте, стильно.
— Трохи нечесно говорити про одруження, — кажу, — не тепер, коли життя таке непевне. Хлопцеві ще нічого, але дівчині тяжко. Тулитися, може, в двох кімнатах, як у клітці, черги, карточки, таке всяке. Дівчата теж люблять свою свободу, працювати, не бути зв’язаними, так само, як ми. Але те, що говорили в кафе, — нісенітниця. Що дівчата не такі, як колись, і що це завинила війна. А якщо йдеться про те, як їх трактують на Сході, то я сам дещо бачив. Певно, той хлопець вважав себе дотепним, вони всі там розумаки в авіації, але я думаю, що то була дурна мова.
Вона опустила руки, простягла їх по боках і заплющила очі. На надгробку вже мусило бути вогко, я хвилювався за неї, звичайно, вона була в плащі, але ноги їй промокли у тих тоненьких панчохах та мештиках.
— А ти ніколи не був у військово-повітряних силах? — спитала.
Дивно. Її голос прозвучав жорстко. Гостро, змінено. Наче вона чимось стривожена, чогось злякалася.
— Ні, це не для мене, — відповідаю. — Свого часу я служив у РЕМЕ. Вони були як слід. Ніякого зазнайства, ніяких дурниць. З ними знаєш, що й до чого.
— Я рада, — сказала вона. — Ти добрий і щирий. Я рада.
Я задумався, чи вона не знала когось із авіації, хто б її кинув. Вони там, скільки я їх знав, дика зграя. Згадав, як вона дивилася на хлопця, що пив чай біля стійки. Якось задумливо. Наче намагалася його згадати. Я не міг сподіватися, що вона ніколи ні з ким не крутила, з її зовнішністю, та ще й вихована у притулках, без батьків, як вона казала. Але не хотілося думати, що її скривдили.
— Чому, що в них поганого? — сказав я. — Щось тобі зробили?
— Зруйнували мій дім.
— Це ж німці були, а не наші хлопці.
— Все одно вони вбивці, правда? — сказала вона.
Я глянув на неї. Вона лежала на надгробку, а голос її вже не був різким, як тоді, коли вона питала, чи я не служив у авіації, а втомленим і сумним, і якось дивно самотнім; мене так стисло в животі, аж у самому нутрі, що я схотів зробити найдурнішу кляту річ і забрати її до себе додому, до містера і місіс Томпсон. Сказати місіс Томпсон — вона добра душа, вона не заперечуватиме, — «Це моя дівчина. Пригляньте за нею». Тоді б я знав, що вона в безпеці, все з нею буде добре, ніхто їй не заподіє нічого злого. Так, начебто я раптом злякався, що хтось підійде і скривдить мою дівчину.
Я нахилився, обхопив її руками і підняв до себе.
— Слухай, — кажу, — сильний дощ. Я відведу тебе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Птахи та інші оповідання», після закриття браузера.