Читати книгу - "Ім’я вітру"

Що ж я тоді зробив? Заприсягся, що знайду їх, уб’ю їх усіх за те, що вони зробили? Можливо. Але навіть якщо це сталося, у глибині душі я знав: це неможливо. Тарбієн навчив мене суворої практичності. Убити чандріян? Убити Ланре? Як мені взагалі за це взятися? Спроба вкрасти місяць — і та була б успішнішою. Принаймні я знав, де шукати місяць уночі.

Але я міг зробити одне. Завтра я спитаю в Скарпі про реальну основу його історій. Це небагато, але більше нічого в мене не було. Можливо, помста мені недоступна, принаймні поки що. Та я все одно сподівався дізнатися правду.

Я міцно тримався за цю надію всі темні нічні години, поки сонце не зійшло, а я не заснув.

Розділ двадцять восьмий

Пильне око Тейлу

Наступного дня я прокинувся сонним під звук дзвонів, які вибивали якусь годину. Я нарахував чотири дзвони, але не знав, скільки міг проспати. Закліпав, проганяючи сон з очей, і спробував приблизно визначити час за положенням сонця. Десь близько шостого дзвону. Скарпі зараз, напевно, починає свою історію.

Я побіг вулицями. Мої голі ступні ляскали по грубій бруківці, хлюпали по калюжах і зрізали шлях провулками. Усе довкола мене розпливлося, тим часом як я вдихав вологе затхле міське повітря на повні легені.

Я практично влетів до «Приспущеного прапора» на шаленій швидкості та зупинився під задньою стіною біля дверей. Неясно усвідомив, що в шинку більше людей, ніж зазвичай у таку ранню годину вечора. Тоді мене затягнула оповідь Скарпі, і в мене виходило лише слухати його глибокий розкотистий голос і стежити за його блискучими очима.

— …Селітос Одноокий вийшов уперед і сказав: «Пане, якщо я зроблю це, то чи дістану силу для помсти за втрату осяйного міста? Чи можу я завадити задумам Ланре та його чандріян, які вбили невинних і спалили мій любий Мір Тарінієль?»

Алеф відповів: «Ні. Усе особисте необхідно відкинути, а ти віднині й надалі маєш карати чи нагороджувати лише за те, що побачиш на власні очі».

Селітос схилив голову: «Даруйте, але серце каже мені, що я мушу постаратися перешкодити цьому, поки це ще не зроблено, а не чекати й карати згодом».

Дехто з руах забурмотів, погоджуючись із Селітосом, і долучився до нього, бо вони пам’ятали Мір Тарінієль, а зрада Ланре викликала в них гнів і біль.

Селітос пішов до Алефа й укляк перед ним. «Я мушу відмовитися, бо не можу забути. Але я протистоятиму йому за допомогою цих вірних руах. Я бачу, що їхні серця чисті. Ми зватимемося амірами в пам’ять про зруйноване місто. Ми поборемо Ланре та будь-кого з тих, хто за ним піде. Ніщо не завадить нам добитися вищого блага».

От тільки більшість руах трималися на віддалі від Селітоса. Вони боялись, і їм не хотілося втручатись у великі справи.

Але Тейлу вийшов уперед і сказав: «Справедливості в моєму серці належить чільне місце. Я покину цей світ, щоб краще служити йому та служити вам». Він укляк перед Алефом, схиливши голову та розкривши долоні по боках.

Уперед вийшли інші. Високий Кірел, якого палили, але залишили живим на згарищі Мір Тарінієля. Деа, що втратила в боях двох чоловіків, з ликом і вустами, твердими й холодними як камінь. Енлас, який не носив меча й не їв плоті тварин і з вуст якого жодна людина ніколи не чула грубого слова. Прекрасна Ґейса, що мала в Белені до падіння стін сотню шанувальників. Перша жінка, яка пізнала непроханий дотик чоловіка.

Лесельт, що сміявся легко й часто, навіть коли його оточувало страшне горе. Імет, ще майже хлопчисько, який ніколи не співав і вбивав швидко, без сліз. Ордал, наймолодша з них усіх, яка ще не бачила, як хтось помирає, сміливо стала перед Алефом; її золоте волосся було переплетене яскравими стрічками. А разом з нею прийшов Андан, чиє лице було маскою з вогненними очима; його ім’я означало «гнів».

Вони прийшли до Алефа, і він торкнувся їх. Він торкнувся до їхніх рук, очей і сердець. Від його останнього доторку їм стало боляче, і з їхніх спин вирвалися крила, щоб вони могли прямувати туди, куди забажають. Крила з вогню й тіні. Крила з заліза та скла. Крила з каменю та крові.

Тоді Алеф вимовив їхні довгі імена, і їх охопив білий вогонь. Цей вогонь затанцював у них на крилах, і вони стали швидкими. Цей вогонь замерехтів у їхніх очах, і вони зазирнули в самісіньку глибину людських сердець. Цей вогонь наповнив їхні вуста, і вони заспівали пісень про силу. Тоді вогонь ліг їм на чоло срібними зірками, і вони негайно стали праведними, мудрими й грізними на вигляд. Далі вогонь зжер їх, і вони навіки стали невидимими для смертних очей.

Їх не може побачити ніхто, крім наймогутніших, та й ті лише з величезними труднощами та ризиком. Вони вершать правосуддя у світі, а Тейлу — найвеличніший серед них усіх…

— Я почув достатньо, — слова пролунали неголосно, але це було рівнозначно крику. Коли Скарпі розповідав якусь історію, чути, як його перебивають, було все одно що наскочити зубом на піщинку, набивши рота хлібом.

Із віддаленої частини зали до шинквасу рушило двоє чоловіків у темних плащах: один — високий і гордий, другий — низенький і в каптурі. Поки вони йшли, я побачив, як під їхніми плащами промайнули сірі одіння. Тейлінські священики.

Навіть гірше — я побачив ще двох чоловіків, у яких під плащами були обладунки. Поки вони сиділи, я їх не бачив, але тепер, коли вони рухалися, було до болю очевидно, що вони — церковні головорізи. Обличчя в них були похмурі, а під їхніми плащами я помітив обриси мечів.

Це побачив не лише я. Діти потроху виходили з дверей. Розумніші намагалися видатися спокійними, але дехто переходив на біг, ще не вийшовши на вулицю. Троє дітей залишилися всупереч здоровому глузду. Зосталися якийсь шалдійський хлопчик із мереживом на сорочці, маленька босонога дівчинка і я.

— Здається, ми всі почули достатньо, — сказав вищий священик із тихою суворістю. Він був худорлявий, із запалими очима, що слабко горіли, як наполовину сховані вуглинки. Грані його схожого на ніж обличчя загострювала охайно