Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Насправді хочеться, щоб ця історія дійсно якомога швидше закінчилась. Наче недоконані справи досі тягнуть назад, до фіктивних стосунків. А як тільки всі умови завершаться, почнеться справжнє життя. 

Для святкування фірма Марка замовила відомий в місті ресторан. Я лиш чула про нього, але звісно ж ні разу не була. Подейкували, що страви там подають розміром зі столову ложку, а коштують вони як стипендія за пів року. Я навіть у мріях не бачила себе серед відвідувачів такого пафосного закладу. А тапер ось його відблиски вітають нас, як тільки звертаємо на під'їзну алею. 

Парковка очікувано забита іномарками, фасад виблискує вогнями. Хоч і не пізно, але на місто вже опустились сутінки, й сірувате небо гарно відтіняє сяйво ресторану. Ми паркуємось, і Марк як справжнісінький джентльмен допомагає мені вийти з машини. Я на своїх височенних каблуках дійсно потребую допомоги. 

Кручу головою навсібіч, роздивляючись красу. Високі скляні двері головно входу передбачливо виходить не відразу на трасу, а на невеличке озеро. Щоб розпашілі відвідувачі могли охолодитись, прогулюючись вздовж води, або милуючись красою природи на містку. Влітку на озері живе качина родина, але взимку воно осиротіле й пустинне. Проте не позбавлене суворої білосніжної краси, й здається казковим, несправжнім, наче зійшовшим зі сторінок книги про Снігову Королеву. 

До свят дерева прикрасили вогниками та гірляндами. Дерев’яний, вигнутий дугою місток теж оповитий мереживними ліхтариками. 

Марк тягне мене до входу. Допомагає скинути верхній одяг. А далі ми потрапляємо в величезний зал. 

Висока ялинка стоїть біля стіни. Під нею купа подарунків. Фотозона. З протилежної палахкотить камін. У приміщенні вже є колеги Марка. Хтось фотографується, деякі, розбившись на групки, весело тріскотять, потягуючи напої з келихів. Делегацію від Німеччини я теж відразу бачу. Іноземці хоч і не тримаються самотою, а проте чимось невловним відразу виділяються. Столи теж уже накриті, й лунає музика. Дівчнка-фотограф бігає від однієї купки гостей до іншої, фотографуючи на пам’ять усі моменти. 

Я нервово посміхаюсь. Чомусь знову почуваюсь невпевненою, занадто молодою, занадто недосвідченою. Без лоску й шику, яким, здається, володіють, усі присутні жінки. 

― Все буде гаразд, Ді, ― несподівано шепоче у волосся. ― Ти ж безстрашна Кішка.

― Безстрашна? ― запитально підіймаю погляд.

― Ще й яка, ― усміхається.

Відкриваю рота, щоб відповісти, й раптово замовкаю. Голосний вигук примушує перервати розмову.

― Марку, привіт! ― до нас поспішає високий, симпатичний чоловік, ровесник Марка. Насправді між цими двома є якась незрозуміла схожість, наче між братами. Але, здається, вони просто занадто багато часу проводять поряд. У добрих друзів часто так буває…

― Привіт! ― радо потискає руку. Виштовхує мене вперед. На мить здається, наче вихваляється. ― Знайомся, Ді, це Алекс, мій колега та добрий друг ― я таки мала рацію у своїх здогадах. ― А це моя наречена. 

Алекс здивовано смикає бровами. Але за мить розпливається у щирій посмішці.

― Приємно, ― твердо потискає руку. Й знову дивиться на Марка. ― Німці задоволені. Наш Петрович обходить їх як королів. Навіть не уявляю, що ти зробив, щоб їх повернути…

Марк гмикає. Загадково хитає головою.  

Алекс закочує очі.

― Ходім… Петрович чекає… ― плескає по плечу. ― Не терпиться відрекомендувати тебе навіч, а не в переписці.

Поки наближаємось до стола вгамовую хвилювання. Повторюю собі ― вони усі люди, звичайні люди. А я нічим не гірша за них. Я розумна, завзята, працьовита. Навіть наукова керівничка, що на весь універ славиться крутим норовом, похвалила мене. То що там якісь колеги Марка й делегація з Німеччини.

Коліна трохи тремтять, але таки опановую себе. Навіть не уявляла, що слова матері Марка й Аліни так глибоко вразять й примусять сумніватись у собі.