Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Поринувши в роздуми, не відразу розумію, що ми прийшли, й з Марком радо вітаються. 

Великий прямокутний стіл вміщає щонайменше двадцять осіб. Стоїть він на невеличкому узвишші, й трохи збоку від основного залу. Це дає деяке відчуття усамітненості, і, якщо чесно, виключності. Десь в глибині душі гмикаю, нагадує це мені обіди аристократії, де був високий стіл для вищої знаті, й загальні, для геть усіх гостей.

― З Марком ви вже знайомі… Без цього парубка наш контракт був би неможливий… ― тарахкотить Алекс. І я мимоволі відчуваю гордість за свого чоловіка (назвати його “своїм хлопцем” якось язик не повертається, занадто дорослим відчувається). ― Він готував весь проект. Це його ідеї транспортування продукції настільки вам сподобались. 

Один з чоловіків підіймається, тисне руку:

― Вітаю. Ганс Шварц…

Його приклад наслідує решта. 

Я вперше бачу Марка в робочій атмосфері, ну, майже робочій... Він водночас чужий, ще суворіший та грізний. Але разом  з тим рідний, мій… навіть пишаюсь, наче це моя заслуга, що він приніс успіх. І милуюсь ним. 

― А це Діана, його наречена. 

Губи злегка здригаються. Новий статус, хоч і вигаданий, відчувається геть інакше, коли між нами не лише угода, а й стосунки. Усміхаюсь усім. По черзі вітаюсь. Мої пальці, що пірнають в долоню кожного, злегка німіють від хвилювання. 

Нас поздоровляють з новим етапом в житті, бажають чимало приємного, осипають мене компліментами, доки не починають палати вуха. Й закрадається мимовільне бажання накивати п’ятами.

Марк знаходить мою долоню, та міцно стискає. З ним за руку наче нарешті знаходжу тверду землю. Уже не так тисне в грудях. Й ніяковість мимоволі проходить. Тим паче, що сам Марк делікатно відводить розмову в іншу сторону. І всі перемикаються на робочі моменти. 

Нам знаходять місця за столом. Розмова ллється. Один з делегації чудово розмовляє чистісінькою українською, хоча й з невеличким акцентом, й допомагає іншим зрозуміти решту за столом. Але здебільшого розмови ведуться англійською. 

Моя англійська не така чудова. Я спершу намагаюсь вслухатись, вловити сенс, але дуже швидко втомлююсь. Стає трохи соромно за свою неосвіченість, навіть даю собі обіцянку після канікул взятися за неї ґрунтовно, а можливо й походити на курси. Зрештою, мова міжнародного спілкування. 

А тоді з полегшенням помічаю, що багато хто, як і я відверто нудьгує. Зі мною не спішать зав’язати розмову, хоч між собою перешіптуються. Поглядають зі змішаними емоціями: хтось з цікавістю, а хтось і зі злістю. Але тут попри все значно легше ніж на дні народженні мами Марка. 

― А ви, Діано, чим займаєтесь? ― раптово чую голос того самого Петровича. Який насправді Яків Петрович Тримбіцький, генеральний директор усієї мережі. 

Рука трохи сильніше стискає вилку.

― Я студентка... Закінчую виш… 

Порівняно з ними усім а, дійсно дитя зелене. Але мій виш ― моє досягнення. Зрештою і вони народились не відразу з високими посадами.

― А спеціальність? 

― Історія. 

В цей час один з німців щось говорить іншому. Я чую лиш уривки фрази, смутно вловлюю контекст ― німецьку вчила у школі, але звісно, вже багато що забула. 

― Чому історія? ― відразу ж перекладає, здається, Ганс. Той, який першим потис Марку руку. Він, до речі, найбурхливіше вітав нас з майбутнім весіллям.

― Хто не знає минулого, не вартий майбутнього… ― цитую улюблену фразу. 

Можливо трохи мудрую, й навіть хизуюсь. Але не більше ніж вони за своїм пафосним “високим столом”.

― А спеціалізація? ― цю фразу й сама розумію. Її задає хтось інший з делегації. 

І я, кинувши погляд на Ганса, відразу ж відповідаю. 

― Археологія та музеєзнавство. 

― Як цікаво… ― тягне хтось за столом 

― А як ви така мила тендітна дівчина переносить тяготи експедицій? 

― Жити в наметі, копирсатись в землі… ― підтакує хтось з іншого кінця столу. Уїдливо так підтакує, жіночим голосом.

Закушую губу. От як пояснити їм у двох словах все, що відчуваю, коли ми натрапляємо на чергову знахідку. Те відчуття піднесення, азарту, коли йдемо до стоянки. Коли наплічник не здається важким, а непротоптані стежки широкою дорогою у незвідане, в паралельний світ, де заховані скарби. Як передати, що знімаючи шар за шаром ґрунт, руки тремтять від емоцій, від усвідомлення, що торкаєшся, того, що старше за тебе на сотні років. Що тисячоліття тому, цих глечиків і знарядь торкались інші руки. Й ти ніби відчуваєш їх тепло, крізь сотні років відчуваєш, чуєш їх голоси та сміх, чуєш, як вирувало життя. Ви наче тримаєтесь за руку через товщі століть. 

Від цього мурашки по шкірі, й дихання спирає в грудях. І намет, миття в потічку чи в річці, а може навіть у переносному душі, все це не важливо, бо ти зараз на межі століть, тоненька ниточка, що з’єднує минуле й майбутнє. 

А тяготи… з цим можна миритись… 

Й на щастя, мені не доводиться відповідати. Тому що слово бере ведучий. Й рятує мене від зайвих некомфортних діалогів. Усі перемикають увагу на нього, з вдаваною цікавістю слухають привітання, побажання. Інколи слово бере хтось з начальства. Підіймаються тости. Про мене забувають. Усі. Окрім Марка. 

― Ти як? ― з турботою цікавиться. Похмуро дивиться на майже чисту тарілку. 

― Нормально… ― смикаю плечем. ― Просто трохи некомфортно. Я почуваюсь ніяково серед… 

Зітхаю, обводжу поглядом присутніх за столом. 

Гмикає. Цілує в скроню. 

― Ще трошки потерпи. Я сам не люблю подібні збіговиська. Краще поїж. Голодна?

Хитаю головою. 

― Ді… ― дивиться з докором, лукаво посміхається. ― От скажи, для чого ще ходити на корпоративи, як не для того, щоб поїсти щось смачне і шалено дороге.

― Шалено дороге, не завжди смачне, ― шепочу майже на вухо. Й подумки пересмикую плечима. Для когось равлики ― делікатес. А я б таке й проковтнути не змогла.

― Равликів немає… Обіцяю пильнувати, щоб жоден не заповз у твою тарілку, ― знову цілує. А я усвідомлюю, що сказала це вголос.