Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Червонію. А він лукаво підморгує.

― Спробуй цей салат. Жодних равликів і інших молюсків. Лише листя салату, фета, оливки, помідори. Чи оливки теж під забороною?

― Оливки ні, ― губи тремтять. 

― От і чудово. 

За мить моя тарілка повна. Таки наважуюсь торкнутись до їжі, поки на мене ніхто не звертає увагу. Й навіть оком не встигаю змигнути, як вона порожніє наполовину. 

Коли перший голод втамований, а нерви трохи втихомирились, розумію, що шоу програма чудова, ведучий жвавий, сипле жартам, від яких увесь зал заливається сміхом. А страви дійсно неймовірно смачні, без равликів, цілком традиційні, й зовсім не зі столову ложку розміром. 

І те, що кілька дівчат дійсно готові мене спопелити поглядами, уже не так турбує. Подумки вибудовую між нами стіну, наче мене це не обходить. Й невдовзі дійсно стає не до них. Мою руку стискає під столом Марк, ніжно водить пальцями, від яких стрибають мурашки, і я відчуваю себе майже щасливою. 

― А тепер конкурс! ― в якусь мить оголошує ведучий. ― Мені потрібно кілька дівчат. Хто сміливий?

Раніше, серед своїх, я була б перша, хто погодився. Ще й Юську з Вікою потягла, а може й Ліду б вмовила. Але тут, серед незнайомців… 

Спостерігаю, як одна за одною виходять на “сцену” колеги Марка. Хтось сам, когось тягнуть подружки, когось штовхають у спину. Й слідую пораді Марка, насолоджуватись їжею та напоями. Добре й по цю сторону барикад. 

― Не вистачає ще однієї! Однієї сміливиці! ― журливо курликає ведучий, перерахувавши учасниць. Обводить чіпким поглядом столи й раптово спиняється на мені. ― Може, ви? 

Розгублено завмираю. Бачу як хижо зблискують очі Маркових співробітниць. 

Повільно підіймаюсь. Не на ту напали. Зашугану скромняжку не хочу грати.