Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

конференції, на яку планувалося відвести не більше п’яти-шести днів! Одразу після сніданку Гаррі Гопкінс і Джеймс Бірнс скликали зустріч представників Державного департаменту, щоб обговорити ситуацію. Вони довели до відома Стеттініуса, що наразі найважливішим питанням є схвалення американської формули голосування в Раді Безпеки ООН, і його на засіданні міністрів закордонних справ, яке мало розпочатись у Кореїзькому палаці опівдні, треба було розв’язати передусім.

На засіданні головував Молотов, але Стеттініус перехопив ініціативу, поставивши перше запитання: можливо, якийсь аспект його презентації щодо Організації Об’єднаних Націй напередодні потребував додаткових пояснень? Він був готовий відповісти на питання зараз. Молотов як голова відповів, що Організація Об’єднаних Націй не стоїть на порядку денному, оскільки вона не була передана на розгляд міністрам закордонних справ. Спроба Стеттініуса підмінити порядок денний провалилася, посиливши відчай американців. Завершення переговорів без згоди щодо Організації Об’єднаних Націй стало б серйозною політичною та іміджевою катастрофою.

Можна уявити собі подив Стеттініуса, коли за кілька хвилин до початку пленарного засідання в Лівадії Черчилль сів на край стільця між Рузвельтом та державним секретарем і сказав: «Дядько Джо візьме Думбартон-Окс». Це могло означати лише одне: радянці погодяться на американську формулу голосування у Раді Безпеки, питання, яке вперше почали обговорювати попереднього року на конференції у Думбартон-Оксі. Утім, як про це дізнався Черчилль і чому саме він повідомив новину? Це було правдою чи лише видаванням бажаного за дійсне? Зрештою, кілька годин тому Молотов відмовився навіть обговорювати цю проблему зі Стеттініусом. У президента та державного секретаря не було іншого вибору, як почекати й подивитися, що буде далі[270].

Президент відкрив засідання заявою щодо Польщі. Він наголосив, що «окреслення ліній кордону цікавить його менше, ніж проблема польського уряду». Саме на цьому закінчилася дискусія попереднього дня, але Польщі довелося зачекати. Відповідно до встановленої практики, першим пунктом порядку денного була доповідь міністрів закордонних справ. Після того як Молотов завершив презентацію, яка стосувалася різних аспектів німецького питання, від планованого розподілу країни до німецьких репарацій, Рузвельт запропонував повернутися до Польщі. Не було жодних заперечень, але втручання Сталіна ще раз відклало обговорення.

Радянський лідер заявив, що отримав листа президента й намагався зв’язатися з представниками польського уряду у Варшаві, проте безуспішно. Тоді він сказав, що Молотов підготував пропозицію, яка стосувалася занепокоєнь президента, але її ще треба надрукувати. Поки це відбувалося, Сталін запропонував перейти до іншої теми, зокрема Організації Об’єднаних Націй. Делегати радо погодилися. Гопкінсу і Бірнсу було надзвичайно приємно, що Сталін сам порушив питання, яке вони вважали настільки важливим[271].

Сталін запропонував виступити Молотову. «Заслухавши доповідь пана Стеттініуса та зауваження пана Черчилля, які роз’яснили цю тему, — сказав Молотов, — радянський уряд вважає, що ці пропозиції цілковито гарантують єдність Великих держав у питанні збереження миру». Радянці погоджувалися на формулу голосування в Раді Безпеки в повному обсязі й «не мали жодних додаткових коментарів». «Полегшене зітхання промайнуло у британських та американських рядах, — зазначив у своєму щоденнику Іван Майський. — На багатьох вустах заграли усмішки». Це була велика перемога Рузвельта, настільки ж повна, наскільки й несподівана.

Однак на цьому презентація Молотова не закінчувалася. Він хотів повернутися до питання, яке обговорювалося, але не було вирішене в Думбартон-Оксі, — членство радянських республік в Організації Об’єднаних Націй. Молотов більше не наполягав на тому, щоб членами стали всі шістнадцять республік, як того вимагали радянці в Думбартон-Оксі, але сподівався, що будуть прийняті три або принаймні дві республіки. Спантеличений Рузвельт запитав, чи Молотов має на увазі, що республіки слід зробити членами Генеральної Асамблеї. Молотов підтвердив. Він продовжив, зауваживши, що «Домініони Британської Співдружності поступово й терпляче досягли позиції суб’єктів у міжнародних справах... Було б правильно, якби три або принаймні дві з радянських республік знайшли гідне місце серед членів Асамблеї. Вони заслужили це місце завдяки своїм жертвам та зусиллям під час війни». Тоді він нагадав президенту про те, що радянська сторона зробила поступку щодо формули голосування[272].

Радянці вважали, що залишаться в абсолютній меншості, а то й будуть відсунуті на марґінеси і в Раді Безпеки, і в Генеральній Асамблеї, якщо не зможуть забезпечити додаткові голоси. Британія та її домініони мали отримати шість голосів. Американці наполягали на включенні «асоційованих держав» — країн Латинської Америки, а також Ірландії та Єгипту, які уникали формального оголошення війни проти Німеччини чи Японії, але загалом сприяли діяльності союзників. Латиноамериканські держави фактично були клієнтами США, та й Китай діяв би в американських інтересах, тож Сполучені Штати могли почуватися безпечно, не порушуючи принципу «одна держава — один голос». Радянці не мали таких можливостей. Спочатку вони заперечували, щоб «асоційовані держави» були членами-засновниками Організації Об’єднаних Націй, а потім наполягали на членстві своїх шістнадцяти республік, які ніхто не вважав менш залежними, ніж американські штати. Питання залишалося нерозв’язаним у Думбартон-Оксі, й інформаційний бюлетень, виданий членам делегації США в Ялті, передбачав, що воно постане одразу після досягнення згоди щодо процедури голосування в Раді Безпеки[273].

Радянські лідери знали, що основним каменем спотикання була повна відсутність суверенітету республік. У своєму виступі на пленарному засіданні Молотов зазначив, що в лютому 1944 р. були проведені конституційні реформи. Після Тегеранської конференції в кожній республіці-засновниці СРСР сформувалися комісаріати з питань зовнішньої політики, що давало їм змогу самостійно брати участь у міжнародних справах. Молотов пояснив, що Україну, Білорусь («Білорусію», White Russia, згідно з англійським слововжитком того часу) та Литву обрали кандидатами на вступ до Організації Об’єднаних Націй, оскільки «ці три республіки зазнали найбільших жертв під час війни й були першими, куди вторгся ворог». Він також зазначив, що «було б зайвим пояснювати розмір, населення та значення України».

Після самої Росії Україна була насправді найвідомішою радянською республікою на Заході, і радянці вважали аргументи на користь України найсильнішими. Вони також були переконані, що мають іще один убивчий аргумент. Чи то під час перерви, чи то після завершення засідання Сталін повідомив президенту, що він «відчував, що його позиція в Україні була складною та небезпечною. Голосування за Україну було дуже важливим... для радянської єдності». Стеттініус, який записав цю розмову в переказі Рузвельта у своїх мемуарах, був готовий узяти ці аргументи за чисту монету. «Ніхто не міг визначити масштабу труднощів з Україною, — написав він за кілька років після конференції, — але ми у Вашингтоні, звичайно, чули розмови під час німецького наступу, що Україна може покинути Радянський Союз»[274].

Ситуація в Україні була насправді проблемою для Сталіна. За кілька місяців до Ялтинської конференції звіти Лаврентія Берії повнилися інформацією про діяльність Української повстанської армії у Західній Україні та операції НКВС проти повстанців. Вони не складуть зброю аж до початку 50-х рр. Але у Сталіна фактично не було проблем із тим, щоб контролювати керівництво Радянської України під проводом Микити Хрущова. У будь-якому разі призначення улюбленого драматурга Сталіна Олександра Корнійчука українським комісаром із закордонних справ у лютому 1944 р. після його служби на посаді заступника Молотова в Москві показало, наскільки насправді міфічною була реформа.

За повідомленнями таємної поліції, мало хто в СРСР мав якісь ілюзії з цього приводу.