Читати книгу - "Вибрані романи"

з боку на бік, знову й знову впинаючись зубами в подушку, вряди-годи підводячись, аби випити води з умивального глека. Мене лихоманило. Іноді я провалювався у гнітючий сон. Думав про те, щоб убити їх, і обмірковував подробиці своєї кривавої помсти, ніби йшлося про драму або новелу, яку я хотів написати, вигадував діалоги, що відбувалися між ними. Мені здавалося, що Елена хотіла тільки подратувати мене й нічого більше, що вона закохалася в Абеля зі зневаги до мене, але ця кокетка була спроможна лише хизуватися перед дзеркалом, а не закохуватися нехай там у кого. І я жадав її більше, ніж будь-коли, з більшою нестямою, ніж будь-коли. В одному з незліченних важких сновидінь тієї ночі мені приснилося, ніби я володію нею поряд із холодним і нерухомим тілом Абеля. То був цілий вир поганих бажань, гніву, брудних апетитів, очманілої люті. Коли настав день і прийшла втома від стількох страждань, я повернувся до тверезих роздумів і зрозумів, що не маю жодного права на Елену, але почав ненавидіти Абеля всією силою своєї душі й тоді ж постановив приховати цю ненависть і водночас удосконалювати її, плекати, розвивати в найглибших закутках своєї душі. Ненависть? Я ще не хотів так називати це почуття, ні визнавати, що народився з її зернами в душі. У ту ніч у мені виникло пекло мого життя».

Розділ четвертий

— Елено, — сказав їй Абель, — історія з Хоакіном відбирає в мене сон!..

— Чому?

— Коли я скажу йому, що ми маємо намір одружитися, я не знаю, що буде. І це при тому, що він уже здається спокійним і ніби примирився з нашими взаєминами...

— Що ж, він молодець, якщо примирився!

— Правду кажучи, все це вийшло не дуже добре.

— Як? І ти туди ж? То виходить ми, жінки, однаково що тварини, яких можна дарувати, позичати, обмінювати й продавати?

— Ні, але...

— Але що?

— Він же познайомив мене з тобою, щоб я намалював твій портрет, а я скористався...

— І добре, що скористався! Хіба я була з ним якось пов’язана? І навіть якби була? Кожному свій шлях.

— Так, але...

— Що? Тебе мучить сумління? Через мене? Але навіть якби ти покинув мене тепер, тепер, коли я маю певні стосунки з тобою й усі знають, що ти мій офіційний наречений і найближчими днями попросиш моєї руки, це не примусило б мене повернутися до Хоакіна. Менше, аніж будь-коли. Претендентів мені вистачає, їх не менше, ніж пальців у мене на руках, — і вона підняла обидві руки, розчепіривши на них пальці, які з такою любов’ю малював Абель, і помахала ними, ніби хотіла, щоби вони злетіли в повітря.

Абель схопив її за обидві руки, підтягнув їх до рота і став повільно обціловувати. Потім поцілував її в губи.

— Будь спокійним, Абелю!

— Ти маєш рацію, Елено, ми не повинні турбувати наше щастя роздумами про те, як воно примушує страждати бідолашного Хоакіна...

— Бідолашного? Ліпше скажи заздрісного!

— Але заздрість буває різною, Елено...

— Нехай собі страждає та ревнує.

І після паузи, заповненої чорною мовчанкою, додала:

— Звичайно ж, ми запросимо його на весілля...

— Елено!

— А що в цьому поганого? Він мій кузен, твій найближчий друг, саме йому ми завдячуємо нашим знайомством. І якщо ти його не запросиш, то його запрошу я. Він не прийде? Тим ліпше! Прийде? Ще ліпше!

Розділ п’ятий

Коли Абель повідомив Хоакінові про свій шлюб, той сказав:

— Так воно й мало бути. Ви одне одного варті.

— Але ти мусиш розуміти...

— Так, я розумію, не вважай мене за божевільного або психа. Я все розумію, усе гаразд, будьте щасливі... Мені бути щасливим уже не судилося...

— Але, Хоакіне, ради Бога, ради того, що ти найбільше любиш...

— Годі, й не розмовляймо більше про це! Зроби щасливою Елену, й нехай вона зробить тебе щасливим... Я вже вам пробачив...

— Справді?

— Так, справді. Мені хочеться вам пробачити. Я шукатиму собі власне життя.

— Тоді я наважуся запросити тебе на весілля, від свого імені...

— А від її імені?

— І від її теж.

— Зрозуміло. Я прийду подивитись на ваше щастя. Прийду.

Як подарунок на весілля Хоакін надіслав Абелю два чудові пістолети з дамаської сталі, дуже цікаві з погляду художника.

— Це для тебе, щоби ти пустив собі кулю в лоба, коли стомишся від мене, — сказала Елена своєму майбутньому чоловікові.

— Що ти базікаєш, жінко?

— Хто знає, які в нього наміри?.. Він може снувати їх впродовж усього свого життя.

«У ті дні, які настали після того, коли він мені сказав, що вони одружуються, — писав у „Сповіді“ Хоакін, — я мав таке відчуття, ніби моя душа замерзла. І крига здавлювала мені серце. То було наче полум’я з криги. Мені було важко дихати. Ненависть до Елени, а передусім до Абеля, адже то була ненависть, холодна ненависть, корені якої вросли в мій дух, зробила мене твердим, як камінь. То була не так погана рослина, як уламок криги, що вгородився мені в душу; уся моя душа, власне, замерзла й перетворилася на цю крижану ненависть. І то була така кришталева крига, що крізь неї було все видно з досконалою ясністю. Я чітко й виразно розумів, які міркування, якщо їх можна назвати міркуваннями, керували її поведінкою; розумів, що я не маю жодного права щось їй наказувати, не маю жодного права впливати на почуття жінки, яка могла поєднатися з кожним, хто їй до вподоби. Але я також невиразно відчував, що це я спонукав їх не лише познайомитися, а й закохатися, що вони порозумілися зі зневаги до мене, що рішення Елени сформувалося великою мірою з бажання розлютити й примусити страждати мене, розбудити мої ревнощі й принизити мене перед Абелем, а поведінкою останнього керував зарозумілий егоїзм, який ніколи не дозволяв йому відчувати чуже страждання. Інтуїтивно, на рівні почуттів він просто не розумів, що існують інші люди з їхніми несхожими почуттями. Словом, інші були для нього лише моделями для його картин. Він не вмів навіть ненавидіти, бо жив, наповнений тільки собою.

Я пішов на весілля з душею, яка пересохла від ненависті, із серцем, яке застигло, скуте гіркою кригою, але було опановане смертельним жахом, боячись, що коли почує їхнє так,