Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Команда стояла нерухомо, розглядаючи уламки машини часу, їхні серця тиснуло від незрозумілої тривоги. Ось це була справжня реальність: вони опинились у минулому, і їхній єдиний шанс на повернення зруйновано. Машина часу повністю зруйнована. Всі механізми і системи, що колись пульсували енергією, тепер стали безжиттєвими уламками. Пісок і частки металу були розкидані на декілька метрів.

Ігор перш за все наблизився до одного з уламків, де залишався цілий контейнер, який ще не зазнав пошкоджень. Він спробував відкрити його, але знову відчув біль у голові - цей біль, що досі тримав їх. Нарешті, коли він відкрив контейнер, де знаходилась «Хроно-86». Його руки трусились, але він спробував зібратись, бо знав, що кожен момент тепер важливий.

- Потрібно зарядити пристрій. - сказав Ігор, намагаючись говорити спокійно, хоча й відчував напругу в кожній клітині тіла.

Марк, що стояв поруч, поглянув на нього.

- Сподіваюся, що цього вистачить. Не можемо залишатися тут надовго. Якщо хтось змінив історію, ми маємо зупинити його.

Ігор почав вливати залишки «Хроно-86» до невеликого пластичного контейнеру браслету. Він чекав доки циферблат загориться, що свідчитиме про працездатність пристрою. Та невдовзі браслет запрацював.

Він видихнув, розуміючи, що шанси на повернення до комплексу виросли, після чого відразу почав шукати диски з інформацією, він не міг залишити тут інформацію, котра знаходилась в базі даних машини часу. Знайшовши поклав їх собі в кармани халату.

Проте коли він поглянув на команду, вони вже почали помічати іншу річ - щось, що вони раніше не помітили в такій мірі. Оскільки вони не змогли знайти відповідного одягу для подорожі в минуле, точніше в них не було часу на це, їхні сучасні костюми, хоча і були достатньо зручними для лабораторних умов, абсолютно не підходили для цього часу.

- Ми повинні рухатись. - сказав Ігор, намагаючись зібратися з думками. - Швидко йдемо до міста.

- Що ти маєш на увазі? - запитав Марк, дивлячись на нього з усією серйозністю. - Чи не здається тобі, що ми не лише маємо зупинити того, хто змінив історію? А і самі не маємо вплинути на неї. А по нам видно, що не місцеві.

- Іншого вибору у нас немає.

Ігор зняв окуляри, а свій халат, віддав Анні, аби вона була вдягнута неначе у сукню, хоча б трішки зменшити вплив.

Небо навколо потьмяніло і стало червоніше, на вулицях Києва м'яко розсіювалося світло заходу сонця, але люди, що рухались повз, кидали здивовані погляди на команду. Жінки, загорнуті в важкі сукні, чоловіки в строгих вишитих сорочках і коротких штанях, усе це здавалось зовсім не співвідносним із зовнішнім виглядом новоприбулих. Одяг команди виглядав абсолютно аномальним на цьому фоні.

- Якщо ми залишимось тут довше, нас спитають, хто ми такі. - Анна нервово оглядалась навколо, її погляд був настільки стривожений, як і в інших. Вона почала помічати, як жителі Києва перешіптуються і поглядають на них, замічаючи незвичний вигляд і сучасний одяг.

Ігор оглянув збуджене місто навколо. Шум людей став більш звичним, навіть якщо здавалося, що атмосфера ще не зовсім належала цьому часу. У повітрі пахло землею і димом від вогнищ, хоча Київ виглядав відносно тихо. Блискучі вітрила на річці і чорні дзвіниці монастирів, що проглядали серед дерев, спостерігали за ними, як нічні хижаки, готові стати свідками їхнього перебування в цьому світі.

Микола нахмурився, знаючи, що їхнє перебування в цьому часі - це великий ризик.

- Ми можемо довго ховатися серед людей? - запитав він. - Може, нам треба все ж змінити вигляд, якщо не хочемо щось змінити.

Ігор глянув на них, відчуваючи, як їхня присутність у цьому часі нагадує небезпеку. Вони почали рухатись серед кам'яних вулиць Києва, проповзаючи повз будинки з червоними дахами і вітряками, що все ж таки залишали незвичний вигляд. Люди продовжували їх розглядати - і кожен раз, коли вони проходили, їх обговорювали, кидаючи погляди, що були одночасно цікавими і настороженими.

Команда продовжувала йти по вузьких провулках Києва, намагаючись залишити якомога менше слідів і привернути якнайменше уваги до себе. Їхні кроки були тихими, а погляди зосереджені на кожній деталі навколо. Усі відчували, як пульсує напруга, як у кожному кроці розвивається ризик, і хоча вони були зібрані, серце кожного з них билося швидше від тривоги.

Згадка про те, що саме змінилося в історії, не давала спокою. Кирило-Мефодіївське братство - ця таємна організація, що виступала за українську незалежність, мала зробити величезний вплив на хід подій. Вони повинні були запобігти зміні, яку хтось спричинив. Але хто цей "хтось"? Чи це справді Віктор, чи можливо хтось інший змінив хід часу, і як це може вплинути на майбутнє?

- Ми повинні бути обережними. - тихо промовив Микола, ковзаючи поглядом по кам’яних стінах навколо. - Якщо Віктор дійсно вижив, нам потрібно знайти його.

Марк, який йшов поруч, кивнув, згідно. Він був згоден - історія була змінена, і тепер усе могло бути зовсім іншим. Вони повинні були знайти і зрозуміти, хто стоїть за цим.

Їхня мета була зрозумілою - вони повинні були знайти Кирило-Мефодіївського братство, та зрозуміти, хто та як допоміг їм уникнути арештів, хоча подібні моменти були їм не по душі, адже вони повинні зробити так, аби життя багатьох людей були зруйновані.

Як тільки вони наблизились до центральної частини міста, де могла бути присутня більша кількість людей, вони почали рухатись через більш затінені вулички та темні проходи. Кожен їхній крок був обережним, їхні очі зосереджені на кожному русі. Вони рухались швидко, майже зливаючись із середовищем, намагаючись виглядати менш помітними для місцевих.

Звуки міста стали більш чіткими: відлуння дзвонів з монастирів, голосні вигуки торговців, кроки по бруківці - все це створювало атмосферу, де чужинці могли легко бути поміченими. Їхній одяг точно виділявся серед місцевих. Модні, але абсолютно неприродні для цього часу костюми команди, що не нагадували сучасні вироби, привертали погляди. Однак вони йшли без зайвих зупинок, знову й знову нагадуючи собі, що мета важливіша за те, що може привернути увагу.