Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

- Подивіться. - сказав Марк, вказуючи на одну з будівель, що виглядала підозріло. - Це, здається, місце, де вони можуть бути.

Будівля була схована за деревами, з її брудними стінами, але на вході стояв невеликий натовп, що обговорював щось важливе. Вони наблизилися до будівлі й тихо стали в тіні.

- Це якийсь гурт. - зазначила Анна, опустивши голову, коли кілька постатей наблизились до входу. - Можливо, тут ховаються ті, хто не піддаються системі. Ми маємо залишатися насторожі.

Команда тихо підійшла до місця, і коли їхні очі зачепили погляд однієї з постатей у темряві, вони відчули це - це був він. Усі знали, що їхня інтуїція не підведе. Особа, що з’явилася на горизонті, виглядала на диво знайомою і водночас незвичайною. Високий, впевнений у собі чоловік із серйозним виразом обличчя, з чорним, неохайно зачесаним волоссям. Від нього немов випромінювалася енергія, що змушувала людей поважати і боятися його одночасно.

Ігор стиснув кулаки, пильно спостерігаючи за ним.

- Це він. - прошепотів Ігор, не відводячи погляду. - Це Віктор, він все ж-таки вижив.

Вони почали наближатися, усе більше переконуючись у своїх припущеннях. Люди з гурту не звертали уваги на них, захоплені власними розмовами, але кожен із команди намагається не привертати уваги, крокуючи по вуличках Києва.

Микола подивився на команду, даючи знак, що час діяти. Вони не мали права на помилку. Зараз усе залежало від того, як вони діятимуть і як швидко зможуть завадити цьому чоловіку, перш ніж він змінить долю всього світу.

Команда залишалася на відстані, обережно спостерігаючи за Віктором. Він не виглядав особливо підозрілим для місцевих, однак для команди це була саме та людина, що могла б змінити хід історії. Віктор, ймовірно, не підозрював, що за ним слідкують. Його впевненість і мовчазна присутність в середині натовпу не викликали жодних підозр серед жителів міста, що займалися своїми справами. Всі звуки Києва, від шурхоту вітру до голосів торговців і розмов, здавалися майже заспокійливими. Але для команди це було поле для маневрів і ризику.

Микола, який йшов позаду, пильно стежив за Віктором. Він знав, що зараз треба діяти швидко, адже будь-який рух міг би привести до катастрофічних наслідків. Втім, вони не мали наміру просто так зупинятися - їм потрібно було залишатися непоміченими.

Кілька секунд тиші. Микола підійшов до каменю, що лежав неподалік, і без зайвих рухів підняв його. Відчутий ним холод металу чи каменю не мав значення, бо це була частина плану. Він різко кинув камінь у стіну будівлі, що стояла поруч, і миттєво виник шум. Звуки пострілу від каменя розсіялися по вулиці, змусивши людей біля входу заметушитись. Чимало з них підняли голови, поверталися один до одного, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Віктор, котрий раніше не помічав нічого підозрілого, миттєво повернув голову до звуку, і його погляд зустрів кілька осіб, які знову поринули в свої справи. Але цього було достатньо, щоб він зрозумів, що щось не так. Чоловік різко вийшов з натовпу, і не роздумуючи, попрямував у напрямку лісу.

Команда, не маючи часу на вагання, швидко почала рухатись за ним. Вони стиснули кулаки й спробували залишити достатній простір, щоб не привертати уваги до себе, але й не забути своєї мети. Вони всі бачили, як Віктор віддаляється, і були готові слідувати за його діями.

Ліс був не дуже далекий від міста, але друга його частина, куди вів Віктор, була для них незнайомою. Це була глибша частина лісу, де було більше дерев, де темрява майже огортала землі, що ховалися в її обіймах.

Під час слідкування команда відчувала, як серед лісових хащів стає тихіше, тільки їхні кроки переривали мовчання. Далеко позаду залишалося місто, а тут не було людей - тільки природа і… вони.

Під час їхнього пересування вони намагалися не зробити зайвих рухів. Лише один невірний крок міг видавати їх. Микола не відривав погляду від Віктора, помічаючи кожен його рух. Той йшов без оглядки, не підозрюючи, що за ним слідкують.

Нарешті, вони дісталися до великої полянки, де дерева розступились і відкрили небо. Віктор зупинився, залишаючи за собою простір для тих, хто був настільки впертий, щоб йти слідом.

- Це дивно. - прошепотів Микола, стоячи на відстані. - Він наче відчуває, що тут має бути щось важливе.

Марк, який йшов поруч, теж не відривав погляду від чоловіка.

- Він що, очікує когось? Чи просто прямує кудись? - запитав він, стурбований тим, що Віктор може мати план, до якого вони ще не готові.

Ігор похитав головою, намагаючись зрозуміти мотиви Віктора.

- Якщо він знає, що історія не змінилася, йому не можна дати вільно діяти. Він, мабуть, шукає когось або щось, що має велику цінність у його планах. Нам потрібно бути ще обережнішими.

Команда продовжила спостереження, але їхні серця билися частіше, бо Віктор не виглядав, як той, хто просто заблукав. Вони точно відчували, що той рухається з конкретною метою.

Проте все ще залишалося неясним, що саме він планує і як вони можуть зупинити те, що він зробить.

Команда завмерла на місці, їхні погляди металися по полю, намагаючись збагнути, що сталося. Ще кілька секунд тому Віктор був перед ними, а тепер… зник. Ніхто з них не побачив жодного спалаху чи сліду, жодного знаку, що пояснював би, куди він подівся.

- Ви це бачили? - Анна першою порушила мовчання.

- Він просто… зник. - Марк вражено дивився вперед, звужуючи очі, ніби намагаючись розгледіти невидимий силует.

- Це його новий метод подорожей? – запитував Ігор згадавши їхній досвід із машиною часу. - Тут має бути щось інше.

Микола не гаяв часу і пішов уперед, уважно придивляючись до трави під ногами. Він провів рукою по повітрю перед собою, ніби перевіряючи, чи не натрапить на невидиму перешкоду. І несподівано… його пальці торкнулися чогось твердого.

- Тут щось є. - прошепотів він, вражений, і, не чекаючи відповіді, обережно торкнувся поверхні.