Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Авто, яке налетіло на Клерфе, пробило вилом у суцільному плетиві автомобілів, через нього змогли проскочити авта, що мчали вслід. Гонщики пролітали мимо, вихляючи, впритул до розбитих авт, так що метал зі скреготом терся об метал, і здавалося, що це голосно стогнуть скалічені автомобілі. Черговий з лопатою в руках перестрибнув мішки з піском і почав засипати піском калюжу мастила, відскакуючи, коли наближалося виття двигуна, з’явилися санітари з ношами, вони витягнули Маркетті з небезпечного місця, понесли вгору й подали іншим понад барикадою з мішків – підбігло кілька людей зі знаком «небезпечно!», щоб застерегти інших водіїв, але перегони встигли переміститися в інше місце, усі авта проминули цей відрізок шосе й тепер знову поверталися сюди, деякі з гонщиків кидали швидкий погляд на боки, очі інших були прикуті до траси.
Авто Клерфе не тільки само впало на інше, але ззаду наїхав на нього Монті. Монті не отримав майже жодних ушкоджень. Власними силами пошкутильгав убік. Обличчя Клерфе було розбите, кермо зім’яло йому огрудину. Кров текла з рота, він був непритомний. Наче мухи біля скривавленого шматка м’яса, зібрався на краю траси натовп і витріщався вибалушеними очима на санітарів і механіків, які поспішно різали метал, добуваючи Клерфе. Перед ним догорало інше авто. Людям з вогнегасниками вдалося відтягнути уламки, і тепер вони пробували гасити авто. На щастя, бак тріснув, і завдяки цьому не сталося вибуху, але бензин горів, спека була нестерпна, і пожежа й далі загрожувала іншому транспорту. Що дві хвилини пролітала цим відрізком решта авт. Рик двигунів завис над містом, наче якийсь похмурий реквієм і наростав, переходячи в жахливе виття, коли авта минали здиблене авто, на якому був розіп’ятий скривавлений Клерфе, освітлений блідим полиском гаснучого вогню у світлі погідного полудня. Перегони точилися далі, ніхто їх не перервав.
Ліліан не відразу зрозуміла, що сталося. Голос у мегафоні був невиразний, багато разів відлунюючи. Диктор, мабуть, від хвилювання говорив надто близько до мікрофона. Ліліан почула, що сталося щось з автами, які випали з траси і вдарилися, бо з іншого авта витекло на трасу мастило. Потім вона побачила зграю авт, що мчали повз трибуни. «Неможливо, щоб було аж так погано, – подумала вона, – інакше б перегони перервали». Вона шукала очима номер Клерфе. Але не знайшла його, хоча він міг уже проїхати, адже раніше вона не звертала на це уваги. Через мегафон трохи виразніше залунало повідомлення, що на набережній Плезанс трапилася аварія – зіткнулося кілька авт, є кілька поранених, ніхто не загинув, подальша інформація в наступному повідомленні. Розподіл місць такий: Фріджеріо з п’ятнадцятисекундною перевагою, потім Конті, Дюваль, Мейєр.
Ліліан слухала з напруженням. Ані слова про Клерфе, хоча він був другим. Ані слова про Клерфе. Вона знову почула, як наближаються авта, і проштовхалася в перші ряди, намагаючись роздивитися «дванадцятку», червоне авто № 12.
Але воно не з’явилося, а серед глухої тиші жаху, яка затопила її, загримів тлустий голос диктора:
– Серед поранених перебуває Клерфе, він у дорозі до лікарні. Здається, непритомний. Монті зазнав ушкоджень коліна і стопи, Маркетті…
«Це неможливо, – зойкнуло щось усередині Ліліан. – Не в цій гонитві мініатюрних авто, не в цьому місті з мініатюрним портом і кольоровою панорамою, мовби складеною з кубиків! То мусить бути помилка! Його авто зараз приїде, виникне, як з-під землі, так, як тоді на «Тарґа Флоріо», може, трохи запізнитися, буде зім’яте й пооббиване, але все ж таки ціле і неушкоджене!» Однак, думаючи про це, уже відчувала, як надія маліє, як розбивається, перш ніж устигла зміцніти. «Непритомний», – подумала Ліліан і вчепилася в цю думку: що б вона мала означати?
Це могло означати все! Ліліан зауважила, що непомітно для самої себе покинула трибуну й рушила до боксу – може, його занесли туди. Мабуть, він лежить на ношах з вивихнутим плечем або рукою, як на «Тарґа Флоріо», і сміється зі своєї невдачі.
– Його повезли до лікарні, – сказав спітнілий тренер. – Мати Найсвятіша, святий Христофоре, чому саме ми? Чому не наші конкуренти? Що? Хвилиночку!
Він побіг на край траси, щоб передати водіям сигнали. Авта промчали, зблизька здаючись більшими та грізнішими, і їхній рик наповнив цілий простір.
– Що сталося? – загукала Ліліан. – Та залиште врешті ці кляті перегони! Скажіть мені, що сталося!
Ліліан роззирнулася. На неї ніхто не дивився. Механіки, зайняті запасними частинами й опонами, намагалися не піднімати очей. Коли до когось наближалася, той відразу відсувався. Виглядало так, ніби вона була зачумлена.
Нарешті повернувся тренер і прохрипів:
– Для Клерфе не стане легше, чи залишу я ці кляті перегони, чи ні. Зрештою, ледве чи хотів би цього. Він хотів би…
– Де він? – перебила його Ліліан. – Я не хочу жодних проповідей на тему почесного кодексу автогонщиків!
– У лікарні. Його відразу забрали до лікарні.
– Чому біля нього нема нікого, щоб йому допомогти? Чому ви тут? Не біля нього?
Тренер поглянув на неї нетямким поглядом.
– Як я міг би йому допомогти? Або хто-небудь звідси? Тепер це справа лікарів.
Ліліан ковтнула слину.
– Що з ним сталося? – тихо поцікавилася вона.
– Я не знаю. Я не бачив його. Ми всі були тут. Ми мусили лишитися тут.
– Так, – сказала Ліліан. – Щоб перегони могли точитися далі.
– Так воно вже заведено, – безпорадно відказав тренер. – Ми всі тут тільки працівники.
Тут підбіг до них якийсь механік. Наростаючий рик двигунів наближався знову.
– Синьйорино, – тренер розвів руками й поглянув у напрямку траси. – Я мушу йти.
– Чи він живий? – запитала Ліліан.
– Але ж так – живий! Непритомний. Лікарі… я мушу, на жаль, синьйорино… – Тренер вхопив з ящика табличку й побіг давати знаки водіям. Ліліан чула, як він кричить: – Мадонна, Мадонна, чому саме мене, кляте мастило, іродове, кляте мастило!
Ліліан повільно рушила до виходу.
– Ми прийдемо… після перегонів, синьйорино, – шепнув один із механіків. – Відразу після перегонів!
Чорне покривало шуму висіло далі над містом, коли вона їхала до лікарні. Їй вдалося знайти тільки бричку, оздоблену прапорцями й кольоровими стрічками, з конем у солом’яному капелюсі на лобі.
– Це триватиме довше, ніж зазвичай, мадемуазель, – сказав візник. – Ми муситимемо зробити великий об’їзд. Вулиці перекриті. Перегони, ви ж розумієте.
Ліліан кивнула. Вона сиділа закутаною в біль, який не здавався болем, а тупими тортурами, що були ніби приглушені
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.