Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

«У тебе все гаразд? Ти так раптово…»

«Пробач, якщо я забагато патякала про Девіда. Мені важко постійно пам’ятати, що не кожен…»

«Дуже приємно було побачитися з тобою вчора ввечері. Сподіваюся, твоя завантаженість не триватиме довго. Якщо ти вільний у неділю, то я…»

«Що я зробила не так?»

Жодне з повідомлень вона не надсилає. Подумки знов і знов повертається до різних етапів їхньої розмови, методично прокручуючи в голові кожну фразу, кожне речення — наче археолог, який перебирає кістки. Може, ось тоді він змінив свою думку про неї? Може, вона зробила щось не те? Якийсь сексуальний пунктик, про який вона не знала? Чи, може, саме перебування в Скляному будинку так на нього подіяло? Будинок, у якому не збереглося жодних Девідових речей, а проте настільки відчутно зберігався його характер, ніби сам портрет Девіда був скрізь, мов напис на скелі? Може, вона взагалі неправильно зрозуміла Пола? Щоразу як вона замислюється над своїми уявними хибами, її шлунок стискається від тривоги.

«Він сподобався мені, — думає вона. — Він мені справді сподобався».

Потім, знаючи, що сон уже не прийде, вона вибирається з ліжка і спускається на кухню. Вона почувається цілком спустошеною, у втомлені очі ніби сипонули піску. Зваривши собі кави, вона сидить за кухонним столом і дмухає на неї, аж тут парадні двері відчиняються.

— Забула свою перепустку. А без неї о цій годині до будинку престарілих не потрапиш. Вибач — я хотіла нишком пробратися до помешкання, не потурбувавши тебе.

Мо зупиняється й роззирається навколо, ніби шукаючи когось.

— То… що? Ти його з’їла?

— Він пішов додому.

Мо відчиняє шафу і починає ритися в кишенях своєї запасної куртки. Нарешті вона знаходить перепустку і ховає її.

— Знаєш, тобі треба зав’язувати з цим. Чотири роки — це вже забагато, щоб не…

— Я не хотіла, щоб він пішов. — Лів ковтає клубок, що підступив до горла. — Але він утік зі швидкістю блискавки.

Мо сміється і різко замовкає, щойно до неї доходить, що Лів не жартує.

— Він просто вибіг зі спальні, — їй байдуже, наскільки драматично це звучить: гірше, ніж зараз, їй уже не буде.

— До чи після того, як ти його завалила?

Лів робить ще ковток.

— Вгадай.

— О, чорт. Усе було настільки погано?

— Ні, все було фантастично. Ну, принаймні я так думала. Утім останнім часом мені просто не було з чим порівнювати.

Мо озирається, ніби шукаючи розгадку.

— Ти ж прибрала всі фотографії Девіда, так?

— Звичайно, прибрала.

— І в, так би мовити, вирішальний момент не називала його імені?

— Ні, — вона пригадує, як Пол обіймав її. — Я казала йому, що він змінив мою думку про саму себе.

Мо сумно хитає головою.

— О, Лів. Справи кепські. Ти щойно напоролася на Отруйного холостяка.

— Що?

— Такий собі ідеальний чоловік. Чесний, уважний, дбайливий. Тримається молодцем, доки не збагне, що ти теж до нього небайдужа. А тоді тікає світ за очі. Він, як криптоніт[56], притягує до себе певний тип самотніх, вразливих жінок. Таких, як ти, — Мо супить брови. — Одначе ти мене здивувала. Чесно, я не думала, що він з таких.

Лів кидає погляд на свою чашку. А тоді каже з легким відтінком виправдання:

— Можливо, це тому, що я трохи розповіла про Девіда. Коли показувала картину.

Очі Мо розширюються, і вона підіймає погляд до небес.

— Ну, я подумала, що можу бути в усьому відвертою. Він і так знає, що я пережила. І його начебто все влаштовувало.

Вона чує, як надтріснуто звучить її голос.

Мо встає й рушає до хлібниці. Вийнявши звідти шматочок хліба, вона складає його вдвоє й відкушує.

— Лів… не можна бути відвертою стосовно інших чоловіків. Жоден чоловік не бажає чути про те, яким фантастичним був його попередник, хай навіть мертвий. Ти б ще хвалебну промову виголосила під назвою «Грандіозні пеніси, які мені зустрічалися».

— Я не можу вдавати, що Девіда не було в моєму минулому.

— Звісно, але він не повинен бути для тебе ще й теперішнім, — і, впіймавши розлючений погляд Лів, Мо продовжує: — Сказати тобі правду? Ти наче в замкненому колі. У мене таке враження, що навіть коли ти не згадуєш Девіда, тебе так і тягне про нього поговорити.

Лише кілька тижнів тому це було би правдою. Але не тепер. Лів прагне рухатися далі. І хотіла робити це разом із Полом.

— Що ж. Тепер це вже неважливо, хіба не так? Я все зіпсувала. Не думаю, що він колись повернеться, — вона робить іще ковток кави. Гарячий напій обпікає їй язик. — Безглуздо було з мого боку на щось сподіватися.

Мо кладе руку їй на плече.

— Чоловіки — дивні створіння. Не міг же він не помітити, в якому ти розхристаному стані… О, чорт, мені вже час. Слухай, біжи на свою божевільну пробіжку. Я повернусь о третій і відпрошуся з ресторану. Скажу, що захворіла. І ми зможемо вдосталь полаятись і вигадати середньовічні кари для цих тупоголових, непостійних чоловіків. У мене нагорі є трохи пластиліну, з якого я ліплю ляльки вуду. Можеш приготувати коктейльні палички? Або шпажки? Все, я побігла.

Мо хапає запасний ключ, салютує окрайцем хліба і зникає, перш ніж Лів устигає відповісти.

За минулі п’ять років ТПП повернуло понад двісті сорок творів мистецтва законним власникам або їхнім нащадкам, коли ті вже не сподівалися побачити їх знову. Полу траплялося чути про жорстокості воєнних часів, які перевершували все, з чим він зустрічався під час служби в нью-йоркській поліції. І спогади про ці події відтворювались у таких подробицях, наче все відбувалося лише вчора, а не шістдесят років тому. Він бачив біль, що, наче коштовний спадок, передавався з покоління в покоління і безпомилково читався в обличчях тих, хто зостався.

Він тримав за руки літніх жінок, що ридали гіркими й водночас радісними сльозами, опинившись у кімнаті з маленьким портретом, викраденим у їхніх замордованих батьків; бачив тихе благоговіння на обличчях молодших членів родини, які вперше в житті бачили давно загублений твір. Він мав палкі суперечки з директорами найбільших національних мистецьких галерей і кусав губи, коли здобуті після довгої боротьби скульптури нарешті поверталися до родин і відразу ж виставлялися на продаж.