Читати книгу - "Добло і зло"

— Ага. І ще ми такі бідні, що не можемо собі дозволити її кольорову фотографію.

Ех. Що тут поробиш. Заробітчани — то завжди заробітчани. Навіть коли промишляють по таких пілігримських нью-ейджерських місцинах, як Рішикеш. Одні заробітчани тут пиздять гроші з гаманців, інші шукають лєтающіх йогів, треті ходять до ями, аби той допоміг їм в українському бізнесі. Наймають гідів, перекладачів спеціальних і купу готівки тягнуть.

— Ета. Нада, шоби памог. Я с женой разважусь, у нєйо полбізнеса маєво астанєцца… Панімаєш?

Перекладач перекладає. Яма, маг і чаклун, сидить зі своїми патлами в нудній хаті (в нас таке гамно чомусь називають євроремонтом), колупається в найновішій моделі мобільного і каже:

— Угу.

— Так вот. Он может здєлать так, шоби у мєня бізнес харашо шол, а?

Перекладач перекладає.

— І шоби нє атабрала у мєня больше!

— Угу.

Яма знає українське цивільне законодавство краще, ніж той бізнесюк.

— І ета… Шоби у нєйо… Шоби у нєйо машина паламалась і у йобиря нє стаял!

— А це ще плюс триста доларів, — знизує плечима перекладач.

Бізнесмен шушукається зі своєю супутницею, перекладач шушукається з ямою.

— Харашо! — випалює бізнесмен і дістає бабло: спершу відлистує п’ятсот доларів за стандартну послугу, потім триста за додаткову.

— Тоді все, — каже перекладач. — Він зараз подзвонить своїм людям у місто, вони там все владнають… Ви можете йти.

Бізнесмен і його тьола встають і вже майже виходять, як раптом новий українець роздупляється:

— Так он же нє спрасіл, как мєня і жену завут!

— А, точно, — байдуже каже яма після перекладу. — Давайте.

Дядюн все каже, камінь з полички для душі в нього падає, і він уже спокійно може вертатися в Україну робити свій бізнес процвітаючим — яма йому все начаклує.

А взагалі, у Рішикеші уродів навдивовижу мало. Натомість багато мегакрутих вегетаріанських кафешок. Ніде-ніде ніякого м’яса чи риби. І, скажу вам, я сиділа там і не жужжала, а тільки кілограмів набирала, таким усе було нестерпно смачним, м’яким і спокійним.

А ше я писала листи Вовчику:

ВЕЛЕТЕНСЬКІ РИБИ ГАНГУ

Якщо лежати долілиць на піску з яскравим срібним відблиском просто тут, біля місячної води Гангу, і тримати голову на правій щоці, проти течії можна побачити велетенських срібних риб із червоними плавниками.

Якщо сидіти на камені, підклавши під дупу коцик, курити траву і думати, про що писати в тижневик «Сім’я і Дім», можна також побачити риб. Але невеликих таких, рожево-жовто-червоних. І вони посміхатимуться, коли будуть стрибати, бо ж подобається їм це діло.

Якщо стояти над Гангом зовсім високо, аж на середині найвищого дерева з великими червоними квітами і чорним гіллям, якщо міцно руками й ногами за те гілля триматися, риби стають воронами. Чи як там називаються ці великі чорні птахи, що гострими дзьобами випивають квітковий нектар?

Птахи і риби, коли люди співають на берегах, рухаються синкопованими зграями. Паралельно одні одним. Тільки птахів нам видно, бо вони в небі, а риб ні, бо вони під місячно-зеленою водою. Хіба що, коли одна з них вибивається з ритму і смикається трохи вбік від інших, ми кажемо: «Дивися, риба скаче!»

А ще отримувала від нього відповіді:

Meni snylos, scho ty pokazuyesh svoyu oselyu u yakis zanedbaniy kamyaniy budivli, shozhiy na torgovycyu u Mtsheti. Vikna і dveri buly zavishani rudym polotnom, bo vid svitla u tebe bolily ochi. A koly ty hotila vpustyty kogos vseredynu, to vystavlyala na porozi glechyk z piskom.

А ще було ранкове співання мантр зі старенькою вчителькою, плани, коли стане тепліше, з усіма пілігримами піднятися до верхів’я Гангу й зажити аж вище Ганготрі, сидіння на валунах на березі, куріння й валяння в закинутому бітлівському ашрамі (я точно знаю, шо вибрала ту келію, де Ленон жив!), курячі крики павичів, денне споглядання орлів, нічне годування корів і відчуття майже святості від ходіння цими святими місцинами.

Ми поїбалися в делійському «Інтер-Континенталі» і з того часу вже з Рибочкою не розлучалися.

А після того (і до Рішикеша) ми були в Гоа. Російській губернії на території Індії.

— Нєт, ну тут всьо харашо, толька што здєсь дєлают все еті індуси? — обурювалася одна масковская дєвушка на дискотеці в Анджуні.

— Дура, ані здєсь живут! — шокував її приятель.

Кацапів на цьому океанському узбережжі з місяцем, велетенським, як сирна голова на прилавку голландського магазину, було мов у Криму. Точнісінько, срана Ялта, чесне слово. Тільки дешевше все, менше мєнтів і незіпсута їжа.

— А чьо ета такоє острає? — кричала на офіцика схожа на бритого Достоєвського кацапка. — Нє можете нармальную єду здєлать?! Я такоє єсть не сабіраюсь!

Так що нормальному їдлу і там скоро прийде капєц. Російські ресторації на березі плодяться й множаться. Якось їхали ми повз пациків на скутерах, і один із них, татаро-монгольської зовнішності, виголосив дивний коан:

— А ми іх блінамі закідаєм!

Вечорами, коли сходив місяць і заходила неясно куди точка збірки більшості активних відпочунів, можна було сидіти на пісочку і дивитися, що тобі посилає доля. Одного вечора нам послало двох російських пацанів і одну дівчьонку. З рюкзаками. Тільки-но приїхали. Вони йшли осяяним берегом і гаряче й натхненно, як то тільки в юності буває, сперечалися.

— Нєт, я так счітаю, — доводила дівчинка. — Сначала нада рєшить, чєм нам закінуцца, а уже патом, куда впісацца.

На базарі в Гоа тебе зустрічає гостинне:

— Наташа, падхаді! Купі! Класна! Шьолк! Дьошева!

Отже й філіал Єгипту тут заодно. І Анталія на додаток.

— Слиш, ти! — втирав абсолютно синій рашен місцевому офіцику. — Єслі скажеш правільна «Прівєт», дам сто баксав! Бля буду, дам! Во. Во смарі. Віш — паслєдняя сотка в кашилькє! Больше нічьо нєт. Тока паспарт і білєт да Маскви. Ну? Давай! Прі-вєт!

Квитки до Москви й паспорти часто фігурували як об’єкти зникнення. Обдвигані дешевим ем-ді-ем-еєм кацапи викидали їх в море, щоби тільки залишитися тут… Паслєдніє рамантікі.

Дуже сумно помічати, що містяки, котрі я відкрила для себе років зо п'ять тому, коли вони були малолюдними й невідомими, повільно перетворюються у відстійники турбидла. Чим більше заробляють ці крикливі клерки, тим менше лишається вільних територій для митців, йогів чи просто людей, шо люблять тихо повтикати. Під навалою байдужих до неповторності окупантів, з цих територій зникає автентичність, поволі з’являється всюдисуще «Наташа-дьошева!»

Вовчик каже, потрібна перебудова особистих площин. Оптимізація інтимних зон. Іншими словами — пішли всі на хуй. Бо уроди тебе всюди дістануть і нависнуть своїми