Читати книгу - "Ляльковий дім"

Третій пан. Кажуть, каву і мараскін подадуть до концертної зали.

Огрядний. Браво! То, може, фру Сьорбю нам щось і утне?

Плішивий (півголосом). Щоб вона, бува, скоро не утяла нам якоїсь штуки.

Огрядний. Ні-і; Берта не зрадить своїх давніх друзів!

Сміючись, обоє йдуть до другої кімнати.

Верле (півголосом, стурбовано). Сподіваюсь, ніхто не помітив, Грегерсе?

Грегерс (дивиться на нього). Чого?

Верле. І ти не помітив?

Грегерс. А що було помічати?

Верле. Нас сиділо за столом тринадцятеро.

Грегерс. Он як? Тринадцятеро?

Верле (поглянувши на Яльмара Екдаля). Адже взагалі ми звикли завжди розраховувати на дванадцять персон… (До решти гостей.) Прошу вас, панове. (Виходить з рештою гостей, за винятком Грегерса і Яльмара Екдаля, до другої кімнати праворуч.)

Яльмар (який чув розмову). Тобі не варто було посилати мені запрошення, Грегерсе.

Грегерс. Отакої! Гостей же, кажуть, скликали заради мене, і щоб я не покликав свого найкращого, єдиного друга?…

Яльмар. Але батькові твоєму це, здається, не сподобалось. Я ж взагалі не буваю в цьому домі.

Грегерс. Так, так, я чув. Але ж мені треба було побачитися з тобою, поговорити. Я, мабуть, скоро знову поїду… Так, ми з тобою давні товариші, однокашники, а ось як розійшлися наші шляхи. Років з шістнадцять-сімнадцять не бачились.

Яльмар. Невже стільки?

Грегерс. Звичайно. Ну, як же тобі живеться? З вигляду, добре. Ти погладшав, майже солідним став.

Яльмар. Гм, де там, солідним мене навряд чи можна назвати, але, звісно, я трохи змужнів з того часу.

Грегерс. Так, так. Але з вигляду ти мало змінився.

Яльмар (дещо похмуро). Зате всередині як. Там, повір, зовсім інше! Ти ж бо знаєш, яке нас лихо спіткало, відколи ми з тобою не бачились.

Грегерс (знизивши голос). Що з твоїм батьком тепер?

Яльмар. Облишмо цю розмову, любий мій. Бідний, нещасний батько, звичайно, живе у мене. Адже він більше й не має нікого на світі. Але, знаєш, мені нестерпно важко говорити про це. Розкажи краще, як тобі жилося там, на заводі.

Грегерс. Чудово, — цілковита самотність; можна було досхочу думати і розмірковувати про багато, багато що… Іди сюди, сядьмо зручніше. (Сідає в крісло біля каміна і садовить Яльмара у друге поруч.)

Яльмар (схвильовано). Тобі, у всякому разі, спасибі, Грегерсе, за те, що ти запросив мене на обід до твого батька. Тепер я бачу, що ти більше нічого не маєш проти мене.

Грегерс (здивовано). З чого ти взяв, що я щось мав проти тебе?

Яльмар. Ну, перші роки все-таки мав.

Грегерс. Коли ж це?

Яльмар. Після того великого нещастя. Воно й природно з твого боку. Адже й твого батька мало не втягли тоді в… в усі ці жахливі історії!

Грегерс. І тому я мав сердитися на тебе? Хто тобі втовкмачив це в голову?

Яльмар. Та вже я знаю, Грегерсе. Твій батько сам мені казав.

Грегерс (вражений). Батько! Он воно що! Гм… І через це відтоді ти й разу не нагадав мені про себе… хоча б словом?

Яльмар. Так.

Грегерс. Навіть коли засновував фотографію?…

Яльмар. Батько твій сказав, що ліпше не писати тобі ні про що.

Грегерс (дивлячись просто перед собою). Так, так, мабуть, він мав рацію… Але скажи мені тепер, Яльмаре… чи вдоволений ти своїм становищем?

Яльмар (злегка зітхнувши). Та-ак, власне, не можу поскаржитись. А спочатку, як можеш догадатися, мені було трохи не по собі. Адже в зовсім інші умови життя потрапив. Та й взагалі все пішло інакше. Це велике нещастя з батьком, розорення… сором і ганьба, Грегерсе…

Грегерс (здригаючись). Так-так, так-так…

Яльмар. Нічого було й думати продовжувати освіту. У нас ні копійки не залишилось. Навіть ще борги виявились. Найбільше твоєму батькові, здається…

Грегерс. Гм…

Яльмар. Ну, я, знаєш, і вирішив за краще враз порвати всі старі зв'язки і відносини. Це особливо радив мені твій батько. А оскільки він виявив таку готовність підтримати мене…

Грегерс. Батько?

Яльмар. Авжеж; хіба тобі не відомо? А то звідки б мені було взяти гроші, щоб навчитися фотографії і відкрити ательє? Адже це недешево коштує.

Грегерс. І на все це дав гроші батько?

Яльмар. Ну звичайно, мій милий. Хіба ти не знаєш? Я так його зрозумів, що він про все писав тобі.

Грегерс. Жодного слова про те, що це він усе влаштував. Забув, мабуть. Ми з ним взагалі обмінюємося лише суто діловими листами. То, виходить, це все батько!..

Яльмар. Звичайно; він тільки не хотів, щоб люди про це довідалися. А то все він. Він дав мені можливість і одружитися. Чи… ти й цього не знав?

Грегерс. Ні, і цього не знав. (Поплескавши його по плечі.) Любий Яльмаре, я не можу тобі висловити, як усе це мене тішить… і мучить. Мабуть, все-таки я був несправедливий до батька… у дечому. Виходить, що в нього є серце. Виявляється совість…

Яльмар. Совість?…

Грегерс. Ну та назви, як хочеш. Ні, далебі, мені навіть бракує слів, щоб висловити, як мене тішить усе, що ти зараз розповів про батька… То ти одружений, Яльмаре? А мені доведеться перестати журитися цим. Ну, сподіваюсь, ти щасливий у шлюбі?

Яльмар. Та ще й як! Така мила ділова жінка, що кращої й бажати не можна. І не те щоб уже зовсім неосвічена.

Грегерс (трохи здивовано). Ну звичайно.

Яльмар. Знаєш, саме життя виховує. Щоденне спілкування зі мною… і до того ж, у нас буває дехто — люди обдаровані… Далебі, ти тепер і не впізнав би Гіни.

Грегерс. Гіни?

Яльмар. Так, любий мій, чи ти забув, що її звуть Гіною?

Грегерс. Кого, кого звуть Гіною? Я ж бо і не знаю зовсім…

Я л ь м ар. Невже ти не пам'ятаєш, що вона якийсь час служила у вашому домі?

Грегерс (дивлячись на нього). То це Гіна Гансен?…

Яльмар. Звичайно, Гіна Гансен.

Грегерс… Яка вела тут господарство останній рік, коли мати злягла?

Яльмар. Атож. Але, дорогий мій, я знаю напевне, що батько твій писав тобі про моє одруження.

Грегерс (підвівшись з крісла). Так, писав… але не написав, що… (Ходить по кімнаті.) Стривай… може, все-таки… якщо пригадаю гарненько… Адже батько пише завжди так коротко. (Сідаючи на поруччя крісла.) Слухай, Яльмаре, скажи… це так цікаво… скажи, як ти познайомився з Гіною… з твоєю дружиною?

Яльмар. Та дуже просто. Гіна недовго залишалася у вас в домі. Надто вже важко, клопітно було. Мати твоя злягла… Ну, Гіні не під силу стало справлятися, вона й відмовилась. Це було