Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

Так думав один з них, який раптом виринув із західного боку храму. Натовп ахнув. А кедрівчани впізнали на церкві ще одного свого земляка. То був Бальтазар Андрій.

У піднебессі на очах у тисяч він впав у стан екстази. На його тілі з’явилися стигми – рани Ісусові. Кров, що проступала на поверхню тіла, неначе світилася на сонці, до якого було рукою подати. Кров скапувала, вдаряючись об церковну баню, як об опуклість земної кулі, яка враз змаліла під ногами цього іскристого велетня, що світився ізсередини.

Кедрівські бабусі, що принишкли у схованці під парканами, раз по раз вибухали жалібним стогоном, який уже не міг утримати в їхніх розверзнутих устах жоден із земних страхів, – «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Кедрівчани молилися попідтинню, дякуючи Богові за те, що дожили до Зішестя, за те, що божественна кров умила їхні багатостраждальні голови і скропила святу українську землю.

З’явленець стояв на другому ярусі, поки не пройшла екстаза. Відтак стигмат почав опускатися крізь отвір, який утворився на місці вивергнутої скульптури. Почав опускатися всередину церкви. На линві, яку з трепетом віддав йому Харкавий.

Його впізнали тільки земляки. Для всіх інших він був чудотворним пришестям, яке як з’явилося, так і зникло.

Юрму охопив параліч. Вона заціпеніла.

Але партія не випускала ситуацію з-під контролю.

– Товарищи, если кто не знает, это бандит из Кедровки, который сбежал из-под стражи. И вот вылез туда, чтобы помешать нашему мероприятию! – кричав у гучномовець перший секретр райкому партії Тропченко. – Никакого чуда нет. Сейчас мы возьмем преступника. И накажем по всей строгости социалистического законодательства.

Інформація, подана не із неба, а із Кедрівки, подіяла. Був привід негайно випити після такого потрясіння. Добре, що партійний керівник району вчасно все поставив на своє місце. А то кількатисячний актив району міг би повірити у Бога.

Тим часом військові уже ламали двері храму. Кагебісти ввірвалися всередину і почали шукати.

Перевернули все вверх дном і не знайшли. Його і слід пропав. Було не до жартів.

Церковний паламар був такий древній, що здавалося, він запалював тут свічки ще з першого дня храму. З вигляду мав більше років за саму 300-літню церкву, бо ніхто в селі вже так довго не жив.

Виглядало так, що кадило – його споконвічне знаряддя праці – забальзамувало його самого. Без діда Якима, якого в селі кликали дідом навіть інші діди, неможливо було собі уявити церковне начиння. Його сива споконвіку голова пересувалася в кадильному димі вздовж райських воріт. І здавалося, що це зійшов з іконостаса один із поселених на ньому живописцем апостол чи євангеліст.

Дід сам човгав по селу і, що найдивовижніше, самотужки піднімався на храмову гору. Якось посеред літньої погожої днини, коли село перебиралося з хат у поле, Андрій помітив, як дід Яким бере висоту, знай відсапуючись та подеколи зупиняючись.

– Слава Ісусу Христу, – хлопець незчувся, як зіскочив на гору й уже опинився біля старця на відпочинку.

– Видиш, щораз тяжчим стає мій хрест на Голгофу. – Старець неначе чекав його. – Мій хрест – мої літа, а їх порахувати тяжко – не те що нести.

Він знову важко піднявся на ноги й зробив останній марш-кидок.

– Тебе Бог послав, я знаю, – поманив хлопця всередину. – Не смію взяти з собою на той світ правду. Ти маєш знати, хто ти є.

Дідо мало не силоміць завів хлопчину за захристію. Туди простим парафіянам, окрім учасників літургійного дійства, ходити не дозволялося. Але поводир був наполегливим. Зрештою, він тут був більшим господарем, ніж священик, бо вони, священики, приходять і йдуть, а паламар залишається якщо не назавжди, то надовго.

Старий Яким згорнув якийсь допотопний килим і прибрав із підлоги, а відтак устромив лома між дошками.

– Бери, тягни, сил тобі нівроку насипала мати, – дав Андрієві товстий плетений шнур. – Відкривай.

Вони спільними енергійними зусиллями взялися піднімати чи не половину підлоги цієї вузької кімнатки, що слугувала комірчиною в церковному господарстві. Суворо зарипіли завіси, неохоче здвигаючи невблаганну часову послідовність, яка пручалася вторгненню у минуле. Здавалося, вони зсувають у зворотному напрямі те саме колесо історії, і чим далі, тим більше метафора перетворювалась на реалію. Під підлогою розкрила чорну пащу бездонна яма. По шкірі побігли мурашки. Андрій силкувавсь опанувати себе, але збуджена свідомість калатала серцем, як великоднім дзвоном. «Таємний отвір у потойбіччя? Мені ще зарано туди, на відміну від старого паламаря».

– Ти що, настрашився? – розсміявся дід. – У тебе що, нема в стодолі пивниці, де мама огірки квашені на зиму тримає?

Андрій оговтався після такого смачного порівняння.

– А тепер залізай туди. Там є драбина із цегли у самій стіні. Я тобі посвічу.

Дід стояв над ямою з велетенським свічником. Його сиві пасма вилискували мороком. Він скидався на апостола Петра на воротах раю. Світоч осяяв яму. Вона була овальної форми, заввишки з людину. Майстерно викладена з паленої почорнілої цегли. Акуратна, неначе щойно заметена. Не можна було сказати, що людська нога давно тут не ступала. Радше навпаки.

Прохолода, свіжа і чиста, солодко огорнула спітнілого юнака, але була вона не могильною, а живодайною, приємною для тіла, наче лляна мамина вишита сорочка на Великдень. Андрій придивився. Підлога була викладена з мармуру. Дід нахилився зі свічником зовсім низько, і перед очима постала мозаїчна картина. Посередині – святий престол, подібний до того, що там, нагорі, в церкві. Зрештою, як у мільйонах церков по всій планеті. Над престолом – два херувими. Андрій якось підсвідомо п’яддю правої руки, точний розмір якої він знав і завжди так міряв без всіляких приладів, зміряв зображення: 1,33×0,80×0,80 см.

В епіцентрі картини посеред престолу – зображення церкви, за архітектурною формою – точна копія їхнього, кедрівського храму. Довкруж храму, викладеного позолотою, пробивалися букви латиною: «Cristi De Te…» Далі літери стерті настільки, що прочитати до кінця неможливо. Навпроти цього знаку – такий же круг, тільки всередині – меч, а на ньому – хрест. І знову месидж: «Sigillvm Millitvm Te…» – і знову не завершено, втрачено кілька букв. І все це були не просто букви – зображення. А над ними, над цими розписами та прогалинами, в яких знайшли своє відображення триста прожитих кедрівською церквою літ,