Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

TEMPORA DE FINALE…

De finale.

Tempora.

Про кінець свій.

Думай.

Ну що ти тут витворяєш, на землі? Не думаєш? Не хочеш думати. А як прийдеш до кінця? Усі приходили, і ти прийдеш. Ще не було такого, щоб не приходив бодай один хтось. І з чим ти прийдеш?

– Тепер ти поверни це кружальце всередині, – озвався зверху Яким. – Наберися сили. Я вже не здужаю. А ти зможеш.

Андрій кілька разів пробував, але даремно. Мозаїка трималася купи, укріплена століттями. Дід опустив йому зверху той же лом:

– Підніми плитку, на якій – хрест. Вона окремо там вкладена.

– Може, не варто, діду, руйнувати? Ну що я буду тут ломом…

– Ти не вчи мене. Я знаю, що говорю.

Справді, фрагмент із хрестом піддався дуже легко. Під мармуром рука натрапила на згорток. Заняття не для нервових. Камінна твердь не здатна так добре передавати з глибини віків дух, що залишав свою печать на найтвердішому із матеріалів цього світу, яким є мармур. Він промовистий, цей тисячолітній карб на корі земній, але Творець тільки подібній собі живій істоті дарував незнищенне сховище духу – слово. Предвічна плоть духу. Руйнуються під товщею тисячоліть рукотворні вавилони, розсипаються в прах тіла – тимчасові пристановища душ у їхніх земних мандрах, але володіє нетлінною силою, що піднімається над Часом і Простором, остання субстанція пізнаного Абсолюту – Слово. Споконвіку було Слово. І Слово є Бог… Бо немає ні початку, ні кінця…

Андрій самотужки освоїв латину за підручником з медицини, який позичив у старого професора медфаку, що приїздив на літо до родини в село.

«Нас послав Всевишній звести храм на землі благодатній. Ми залишили тут свого духа печаті. Той, хто прочитає їх, той наш брат. По крові і духу. Заповіт Всевишнього знайдеш тут. Захисти і сохрани його від злої сили. Якщо впаде цей саркофаг, кара накриє боговідступників. І рукотворний саркофаг не поглине повзучу смерть зірки Полину.

Рятуй їх своєю благодаттю, Брате у Христі і Мечі».

І далі підписи – Моле, Романус, Вінчі, Бартоліні, Бальтазар…

– Прочитав? А тепер постав туди назад. Так велено, – наказав свічкар згори. – Вибирайся. Досить. Вертайся додому. Ще мама почне шукати.

Звідтам, піднімаючись сходами, він повернувся в цей світ іншим. Справжнім. Самим собою. Його нетутешнє, неслов’янське прізвище насторожило його з перших днів, відколи почав усвідомлювати себе на цій землі. Єдине у всій окрузі. У всіх є в Кедрівці й деінде в селах однофамільці. А тут єдиний звідкись узявся. Бальтазар. Окрім українців, кого тільки не заносила історія сюди! Поляків і росіян, євреїв і німців, словаків і чехів, вірмен і греків… Але з жодного іншого роду-племені встановити походження прізвища було неможливо.

А тут така розв’язка. Бальтазар будував цей храм. Найнятий зодчий з-під Падуї. І він – його українізований нащадок. З ім’ям, збереженим і пронесеним крізь століття. І переданим тобі. З посланням, яке під церковним вулканом покриває новим знанням про себе твоє «я», заново прочитане в історичній транскрипції заново пізнаного земного покликання.

Він переклав дідові прочитане в згортку. Коли вони вже вибралися з підземелля й присіли на лавці під дубом на церковнім подвір’ї.

– А я й не знав. Але вгадав, – паламар погладжував сиву голову. – Що там, вгадав – Бог надоумив!

Старець вдивлявся в небо. Звідтам несамовито пекло сонце. Його висохлі на довгім земнім шляху кості поглинали тепло, і від того старий Яким чувся сильнішим і навіть молодшим. Отак на осонні, як у давнину кожна земна людина, що на низькому схилі віку тішиться кожним прожитим днем. Але кедрівський патріарх, що кадилом відганяв злих духів із села за усі чотири окупації, яких воно зазнало на його віку, тішився з іншої причини. Так буває, коли не знаєш, кого шукаєш, але знаходиш!

– Я паламар. Навіть не дяк. На письмі не дуже розуміюся. Але там багато тобі сказано. Тобі, Бальтазаре. Тепер я вже не сумніваюся.

Дід уперше постав у його пам’яті, коли мама на Вербну неділю привела його у церкву. Мати любить це свято найдужче з усіх свят і сину прищепила цю світлу благодать. Здавалося б, не головне, не з ключових християнських торжеств, але він, як і мати, сприймав його як найсвітліше свято. Передовсім як день тріумфу Христа на землі, коли земляни в апофеозі любові до Сина Божого устеляли його сліди пальмовим гіллям. Віттям любові, яка була пальмою першості, перемогою саме любові над усіма почуттями, які здатне випромінювати людське серце. Найвище покликання людини – в любові, а не в ненависті, у добрі, а не злі. І тої неділі вона була такою. Озвіріння прийде в п’ятницю – п’ятого дня після апофеозу любові. У Страсну п’ятницю. Найчорніший день розп’яття.

Ми чомусь лише говоримо про те, що Він віддав життя своє земне за нас. Але мало говоримо про те, що ми в Нього життя забрали. Він віддав – і це Його жертва. Але ми забрали – і це наше прокляття.

Це наше розп’яття. Ми розіп’яли не так Його, як себе.

Чому ми були богоподібними лише у Вербну неділю, а у п’ятницю стали звірами? Хоча не треба ображати братів наших менших і весь тисячородий тваринний світ – він Бога не розпинав. Це зробила найжорстокіша з тварин – людина.

Тої неділі церковний паламар вносив на плечах після святочної літургії величезну в’язанку первоцвіту. Перші паростки природи, що народжувалася щовесни знову і знову, як і мільйони років тому. Відтак шикувалася черга до освяченого трунку. Бруньки на галуззі, неначе немовлята любові, промовляли до кожного своєю бархатною ласкою.

То була черга любові до Хреста. Старий Яким вручав кожному цю пальму перемоги добра у серці кожного. Тому з дитинства він входив у свідомість юних християн, як апостольський дарувальник добра. І ці паростки висівалися у чисті і благословенні душі, як зерна любові до життя, до ближнього, того, хто попереду та позаду тебе в черзі до Бога.

– Те, що там написано, – прочитав. Але є ще одне послання. З уст в уста. Часом той, хто був посвячений, служив тут священиком, дяком чи, як я, паламарем. Були й благовірні миряни з села. Кожен мав сам, на свій розсуд, вибирати собі наступника, – дід із трепетом складав найвищу свою сповідь.

– Я був за рахунком шістнадцятий, а ти будеш сімнадцятий. То, що нині тобі відкрилось, має лишитися у тобі. Дай тобі, Боже, мої роки