Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

з самої лише ненависті вже хоча б тому, що в Москві у ті часи зосереджувалося найбільше свободи або, вживу це скомпрометоване слово, демократії. Тобто вона була водночас і центром імперії, і центром повалення імперії. Саме в Москві як ніде відчувалося, що Система справді неминуче йде до кінця. Їхні мітинґи завжди збирали від 100 до 300 тисяч народу, а стільки самвидаву й альтернативи ти б не побачив більше ніде на світі. І за це Москву не можна було не любити. Знаєш, востаннє я потрапив на єльцинський мітинґ десь так у червні 91-го, ми були з Мартою, на Красній площі. Досі не знаю, як це сталося, що саме там — переважно влада не підпускала мітинґи аж так близько до себе. Хоч Єльцин, здається, на той момент і став президентом, паралельним президентом, себто також владою, але владою без війська і міліції. Ми послухали всілякі класні виступи — Бонер, Новодворську, Ґдляна, попірнали в натовп, мимохідь поставили свої підписи під кількома відкритими листами й петиціями, і тут — якесь замішання, верески, вищання, натовп розпадається на шматки. Виявляється, дві чорні «волги» прорвали кордони і з розгону врізалися в юрмище, когось лише зачепили, інших позбивали з ніг, когось, можливо, й серйозніше. Після цього обидві дають по газах і намагаються втекти звільненим від розступленого народу коридором, при цьому першій з них вдається вирватись, а другу затримують. І ми бачимо, як це затримання відбувається: просто кілька мітинґувальників кидається тому ґебістові під передні колеса, один за другим, ніби з моста у річку, троє, четверо, п’ятеро — уявляєш, вони зупиняють машину своїми тілами, і він змушений гальмувати, бо всіх їх йому вже просто не передавити, краще гальмувати і здаватися. Пам’ятаю, як вони витягли його з машини і як він щось блеяв, насмерть переляканий офіцерик-невдаха, карнавальний провокатор, а тоді вони відтарабанили його до свого шефа охорони, а може й відразу до Єльцина на взбучку, хто знає. Мене вставило те, як ті хлопці кидалися під колеса — без тіні зволікання і не роздумуючи. Саме так — не роздумуючи, по-російськи. Мине два з половиною місяці — і такі, як вони, ляжуть під танки. Так наче це їм найбільше йшлося про те, щоб розвалити ту імперію.

Ми ніяк не покинемо сферу політики. Тобі не здається, що є й інші сфери?

Просто це такий час. Ми потрапили у жахливо політизований відтинок — з 89-го по 91-й. І я не можу робити вигляд, що нічого такого не було.

Це ясно. Але, крім того, ти, наприклад, відвідував семінар. Як це виглядало?

Семінар поезії. Раз на тиждень, по вівторках, ми протягом 3–4 годин обговорювали одне одного, тобто наші вірші. Чи патякали на вільні теми, скажімо, чоловіче і жіноче начала в поезії. Або чому модернізм завжди терпить поразку. Семінар вів один з китів тодішньої російської поезії, Юрій Полікарпович Кузнєцов. Полі-Карпович! Тобто швидше все-таки не один з китів російської поезії, а один з її коропів. Росіяни в той час були як ніколи радикально поділені на два табори — умовно кажучи, патріотично-імперський і космополітично-демократичний, і це була війна.

Слов’янофіли і західники?

A sort of. У першому таборі кучкувалися православні слов’яни, а в другому — жидомасони. Полі-Карпович належав до першого, був у ньому одним із найвище піднятих на найвищому стовпі прапорів, тому мої семінарські колеґи всі без винятку належали теж до цієї першої партії. Жидомасонів просто не допускалося. Хоч, як ти розумієш, мої симпатії були швидше на жидомасонському боці. Проте загалом ми стояли трохи осторонь усіх тих розборок. Ми, тобто неросійські поети, з інших союзних республік і закордонні. Почекай, скільки нас було таких? Разом з болгарами, здається, семеро.

Наскільки це була вільна дискусія?

Загалом вільна. Тобто для нас, незалежних, переважно вільна. А для росіян, кожен з яких воював з іншими за право бути улюбленим учнем Полі-Карповича, дискусії швидше не існувало. Вони сідали на перші парти і заглядали йому в рот, ніби зразкові пуделі. Він був щодо них нещадний. Зрештою, серед них і справді не було добрих поетів. Серед них було кілька характерів, це так, але добрих віршів не вмів писати ніхто. Смію думати, його це дратувало, ця їхня пудельська відданість укупі з бездарністю, так що він переважно не лишав від їхніх віршів ані живого місця, ані титли ніже тії коми. Йому це пасувало — бути катом слів. Здається, він ніколи не посміхався, такий собі ідол печалей, замкнута на всі замки трагічна маска, вельмисановний Риб. І якщо вже починав говорити, то радше промовляв з інтонаціями великого вчителя: Метафора — це духовне здичавіння. Система правильних ідей — це база, але вона не повинна пригнічувати систему образів. Жінка — це пизда і можливі лише дві версії: вона або матір, або повія, третього не дано. Як не дивно, але ті панічні підрядники, що їх ми за півночі наварґанили з добрягою Кручиком, чомусь прийшлись йому до ґусту, він цілком голосно схвалив мене у присутності занімілої зграї пуделів, і цього вони мені вже ніколи не пробачили. Замолоду він сам учився в цьому ж таки Літінституті і певного разу викинувся з вікна від нещасливого кохання. З усього випливає, що драма розігралася не на нашому поверсі. Ми, слухачі курсів, мешкали найвище — на сьомому.

На сьомому небі?

Я так і знав, що ти це зараз ляпнеш, дотепнику! А знаєш, як мене здивував два роки тому один хлопчина-італієць? На жаль, я цілком забув його прізвище. Справа діялася в такому цілком малесенькому театрику, місто називається Лече. Це південь Чобота, тобто його підбор, Апулія. Зрештою, неважливо. Той хлопчина читав уголос власний есей про «Московіаду», вона саме вийшла італійською, він став її першим читачем. Так от, за його версією, «Московіада» — це руйнування вертикалі, перевертання верху і низу. І жоден андалузький пес — у тому числі і я — ніколи не звернув увагу на те, що роман починається на небі (сьомий поверх гуртожитку), а закінчується в пеклі (московські підземелля).

Але ж це очевидно кожному. Чому ти вважаєш, ніби це якесь відкриття?

Справді очевидно?

Абсолютно. Проте раз ми вже заговорили про ці речі … Мене цікавить епізод з Русланом. Це приверзлося чи сталося направду?

Це сталося направду, бо приверзлося. Якщо серйозно: той чувак і справді кілька разів користав з мого вікна. Ясно, що ніколи в житті він не впав і не забився, бо я б такого