Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мокра деревина ратища неприємно холодила долоню, а з намоклої шапки скапувала вода. Під ногами багнюка, а десь попереду збите копитами поле. З нього може чигати небезпека. Косі струмені дощу монотонно стукотіли по шкіряному дашку шмигівниці.
Андрій Кульбаба спер ратище на люшню шмигівниці й почав припалювати люльку. Вдарив кресалом, яке ледь утримували замерзлі пальці. Намокле кресало не могло підпалити трут. Андрій зітхнув і сховав люльку до кишені. Почув позаду невиразний шурхіт і рвучко повернувся, вихоплюючи пістоль.
— Свої, не стріляй! — долинув голос старшого Кульбаби. Він виринув із темряви, тримаючи у руках кожух. Підійшов ближче. — На ось, одягни. Змок, напевне.
Андрій похитав головою:
— Ні, не треба. Та й дощ, бачу, закінчується.
— Усе ж одягни. Що, дарма ніс?
Андрій, зітхнувши, розшпилив ґудзики промоклого жупана і зняв його, кинувши на шмигівницю. Одягнув теплий баранячий кожух. Одразу відчув себе ліпше.
— А кресала сухого не маєте?
Батько дістав кресало.
— Тримай.
Андрій вибив вогонь та припалив люльку. Глибоко затягнувся гірким димом. Старший Кульбаба розглядав щось у турецькому таборі.
— Дякую, — повернув Андрій кресало.
— Знайшов за віщо, — батько сховав кресало у складки очкура й завмер, вдивляючись у вогку далечінь.
Андрій поволі поглядав на кремезну батькову постать. Він виріс у середовищі, де цінували чоловічу силу, мужність, а батько віддразу показав себе вправним у володінні як холодною, так і вогнепальною зброєю. Тож він миттю завоював повагу сина, так, як би виростив його у своєму домі. З дитячим захопленням Андрій поглядав, як батько, вставши на окопі на повен зріст, посилав у ворога стрілу за стрілою. Навколо сичали кулі, але його це зовсім не турбувало. Натягав лука зі страшною посмішкою на вустах і лаявся, коли стріли не потрапляли в ціль…
— Чому не спите? — запитав Андрій.
— Не спиться. Що там, спокійно?
— Спокійно. Сьогодні вже не полізуть.
— Не любить турок уночі воювати.
— Чому? — зацікавлено подивився Андрій на батька.
— Розумієш, у них традиція. Вдень мусульманин їсть мало, і їжа легка, пісна. А під час вечері їдять вони вдосталь, і їжа вже тяжча. Вечірній намаз закінчать, нажеруться — і спати. Це ще з діда-прадіда. Тож вони давно звикли.
— Треба б у гості навідатись.
— Треба. Гадаю, незабаром воно так і буде. Припас закінчується, порох, олово. Їсти ще на тиждень. Сагайдачний щось собі метикує. Він уночі воювати вміє, я вже не раз із ним ходив і на турків, і на татар…
По валу почали перекликатися вартові. «Пильнуй!» — відгукнулося луною десь далеко. Йому відповів інший голос ближче, потім ще ближче.
— Пильнуй! — крикнув Андрій. Він із задоволенням подумав, що ніхто не спить. Голоси лунали бадьоро, навіть весело.
Мокра і непривітна темрява потроху рідшала, відпускаючи з вогкого полону вози, шатра, мішки та бочки з табірним майном. За останні два дні в обозі з'явилося багато землянок — бурдюгів, що в них козаки ховалися від негоди. Їхні закладені гілками дахи робили табір обжитим, схожим на якесь чудернацьке селище. Доповнювали картину худі корови й вівці, що ходили поміж наметами, возами і бурдюгами. Тепер їх було значно менше.
Якщо подивитися на другий бік триметрового валу, можна було побачити чорне, місцями збите на багнюку поле, у якому подекуди ще лежали купи трупів, почорнілих і розбухлих до надзвичайних розмірів. Страшне обличчя війни.
Підійшов Хвилон Беркут. Довго дивився у бік турецького табору. Потім повернувся до козаків. Привітався.
— Усе було спокійно? — запитав в Андрія.
— Спокійнісінько.
— Як там Горбоніс?
— Та нічого, одужує. Нудьгує, що не на окопі.
— Ще встигне. Турок не відступиться від свого.
— Та й ми ніби не задніх пасемо…
— Якби ще ляхи так само… Ну добре, зараз вас поміняю. Підете снідати…
У таборі було людно. Козаки, прокинувшись, займалися своїми справами. Спітнілі червонолиці кашовари, як завжди, помішували страву, що кипіла у велетенських казанах. Бігали з дровами, мішками і відрами заклопотані молодики. Усе як завжди.
Після сніданку табором прокотилася приголомшлива новина: турки переправили через Дністер багато гармат і зараз вимірюють їх на ліве крило козацького обозу. Крім того, через цей самий міст, збудований поляками, перейшла орда Кантемір-мурзи. Татари розділились: одна частина стала біля мосту, цим самим перекриваючи сполучення з Кам'янцем і взагалі з Польщею; друга частина орди пішла плюндрувати Поділля. Через кілька годин з-за обрію на півночі піднялися сотні димів.
Заметушились і в замку. Ходкевич, що відпочивав після чергового нападу епілепсії, змушений був сісти на коня і виїхати до запорізького табору. Разом із ним вирушив Любомирський і всі комісари. Вони довгою кавалькадою проїхали до самого берега Дністра, супроводжувані здивованими поглядами козаків. Спинилися над високим схилом річки.
Якийсь час Ходкевич дивився на татар у далекозорну трубу. На його вилицях несамовито вигравали жовна.
— Пан Любомирський, здається, пропонував не руйнувати міст?
— Цо пан має на увазі?! — аж підскочив Любомирський.
— Вашмость добре мене розуміє. То є питання недалекоглядності! — Ходкевич опустив трубу і люто позирнув на Любомирського.
— Наш шановний генерал шукає винуватця своєї помилки? — сердито посміхнувся Любомирський.
Ходкевич трохи помовчав. Потім мовив уже спокійніше:
— Я мав намір зруйнувати міст, а ви мене весь час відмовляли, хіба не так?
— Так, прошу пана! Але ж міст нам конче потрібний — це ж комунікація з Кам'янцем, з ойчизною. Неможливо було її розірвати!
– Її вже розірвав Кантемір-мурза, прошу пана! — стримано відповів комісар Яків Собеський.
— Це свідчить лише про те, що переправу треба було ліпше охороняти, — відмахнувся Любомирський. Він бачив, що майже всі комісари на його боці, крім Собеського.
Під'їхав Сагайдачний у супроводі військового писаря та осавула. Вони поставали поблизу шляхтичів і мовчки дивилися на татар, що розсипалися на протилежному березі.
— Що скажете, пане запорожець? — запитав Ходкевич.
Сагайдачний відповів не одразу. Він мовчки дістав люльку, наклав, запалив кресалом трута і роздмухав вогник. Припалив.
— Україна горить, — мовив сумно.
— Я маю на увазі становище війська, прошу пана, — зазирнув йому в очі Ходкевич.
— Припасу мало. А зараз і від Польщі відрізані. Вихід один.
— Який?
— Навідати турків уночі.
Ходкевич хмикнув.
— Це надто ризиковано. Крім того, це компетенція Сейму, я сам не можу вирішувати. Про це вже, прошу пана, була мова, тож чекаю на послів із Варшави. Тоді й буде видно.
— Я щойно радився зі старшиною, — сказав Сагайдачний. — Вони вимагають напасти на табір за річкою. Козаки не задоволені тим, що на їхніх очах грабують українські землі.
— А особисто ви якої думки?
— Я волів би не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.