Читати книгу - "Княгиня Ольга"

тупцював на місці старечими зажирілими ногами — не для нього такі далекі мандри!.. Але ж не відмовлятись йому від такої чести. Ані княгиня, ані Гліб не помітили його неохоти. Зате Ставро аж підстрибував від радости. Його чорні вусики ворушились у посмішці, на смаглявих вилицях зарожевіли плями, русявий чуб не слухався, сповзав на високе чоло й прикривав широкі темні брови над синіми очима. Бравий хлопець, цей Ставро, виучень Степка Книжника!..

У цю мить за спиною княгині щось грюкнуло, стукнуло й покотилось. Всі водночас озирнулись і побачили зачервонілу до вух Малушу, яка вронила з рук тацю з келишками. Либонь, цей чародій Ставро вусом своїм накликав на дівчину переляк! Він першим же й кинувся допомагати Малуші збирати срібні келишки. Тепер, коли Святослав узяв шлюб з угорською князівною, молоденька ключниця-княжна стала вабити серця найліпших київських залицяльників. Чому б і ні? За її спиною слава стародавнього князівського роду деревської землі і вся та земля цього великого й нескореного народу. Хтозна, може, Ставро — чи якийсь інший женишок — мріє відновити князівський стіл у тій землі.

Княгині не сподобались ці її власні припущення. Але хіба така думка не могла б зародитись ще в когось, окрім неї? Ось, приміром, у цього швидкого на розум Ставра. Чого ото він так припадає біля Малуші та допомагає їй визбирувати дзвінкі срібні келишки?

Ольга уважливим, настороженим поглядом оглянула зніяковілу Малушу. Навіть не підозрювала, що тримала в своїх палатах отаку небезпеку! Ану ж бо отой Ставро накине на дівчину своїм чіпким оком! А руки в нього хвацькі, розум меткий... Знає, куди цілитись.

Щоб приховати свою раптову збентеженість, голосно сказала:

—   Маємо з'єднати, Ставре, Країну Руси з усім світом. Іди й готуйся до від'їзду. А ти, Асмуде, збери добру дружину.

—   Буде зроблено, яко велиш, княгине! — вихопився Ставро і вилетів за двері. За ним почвалав старий варяжин. Перевтомленому від походів вою не до сольби. Хай би вже син його, Рулав, пішов. Болять його ноги, ломить поперек від довгого сидіння в сідлі. Але як сказати княгині, щоб не розгнівалась? І що придумаєш, коли він уже не потрібний Святославові? Княжич змужнів, має жону. Ох, ця угорка! Ані словечка не розуміє по-слов'янськи. Дивина, та й годі, бо угри посіли в Подунав'ї давні слов'янські землі. Та не злилися з ними, як болгари, а тримаються осібно. Від того такі горді й незбагненні. Бідний Святослав! Може, краще було б йому брати шлюб з Малушею... Був би щасливим з нею, міг би хоч інколи поговорити. А з тією безсловесною угоркою — як з німою!..

А вже що Малуша тліє душею... Втім, молода ще, роки перемелять і в її душі вогонь любови. Дивись, якийсь соколик і вихопить спадкоємницю деревлянської землі. Який же? Чи не Ставро?.. Здається, і княгиня думала сьогодні про це...

Раптом Асмуд спинився. А чого б княгині не послати до Оттона Щербила? Позбудеться його з честю на кілька років: ніби й довіру йому виявить, і з града випхне. Го! Це він добре придумав. Повернувся до княгині.

—   Княгине, чи не краще замість мене послати до германів Щербила? Він муж кебетний та й... радий буде заслужити у тебе прощення.

Ольжина душа захолола. Чого про це заговорив старий варяжин? Чи не криється за його словами якийсь підступ?

—     Щербила мають судити кияни.

—     А що кияни? Вони засудять, чи, може, й ні. А тобі користи від того ніякої. А так прислужиться Києву і Країні Руси. І тобі буде спокійніше на душі. Га? — примружив до неї хитрувато свої світлі, вигорілі очі.

—     Роби, що велено.

Асмуд невдоволено буркнув у сиві вуса і вийшов. Боїться княгиня у Києві залишати багатьох значних варяжників. Стала надто обачна... Але їхати в таку далину йому до крику не хотілося...

Кияни мають судити Щербила. Княгиня сподівається, що винесуть смертний присуд. Даремні надії! Для киян він свій і родом, і вірою. А княгині щодня потрібно доводити своєю працею, що вона по правді кермує в київській землі і що кращого керманича їм не знайти!.. Як і їм, усім цим варяжинам, що мусять також відробляти відданістю за свої землі й погости.

—     Не треба судити Щербила! — раптом перед княгинею постав Святослав. — Відпусти його на волю, княгине-мамо.— Він говорив трохи несміливо, тому й почервонів. Либонь, це було його перше прохання до матері-володарки. Від того, як вона зважить на його слова, він і всі навколо довідаються, чи визнає Ольга державне змужніння свого сина, чи він уже вирвався з-під твердої опіки своєї владної матусі. Мабуть, несила вже йому зносити її владу над собою — скільки сорому набрався у Царгороді! Не лише за себе, а й за неї. І потім — оце одруження його поспішливе. Вона у нього навіть не запитала, чи бажає одружуватись з кимось. Того шлюбу він не хотів. Ледве умовив Асмуд. І тепер йому вже несила було терпіти материну владу над собою, його плечі вже зміцніли, руки згрубіли від меча, а душа поривається на волю, яко орел! Гей, скільки ж тієї волі довкола і вільної землі! За ціле життя не обійдеш. Він пригорне до Києва стільки, скільки зможе обійти за своє життя. І доведе усім царям і царятам, що він вищий за них, виніжених і випещених, що вміє здобувати славу собі не чужим, а своїм мечем, що зможе розбудувати свою країну від моря до моря... Ох, матінко-княгине, відпусти-но його швидше у світ... І він візьме з собою і того невдатного Щербила.

—     Але ж він готував зраду! — княгиня суворо поглянула в зніяковіле лице Святослава.

—     Він... лише проти хрестителів ворохобив. Не хотів пускати їх у град. Тих, що прийшли з Царгорода.

—     Хрестителів? Хто се сказав?

—     Він сам сказав так.

—     Кому?!

—     Мені! — Святослав почервонів, але зухвало розправив плечі. В його очах тремтіли сльози гніву чи на себе за ніяковість, чи на матір за суворість.

—     Але ж він... у порубі! — здивувалась Ольга.

—     Я... ходив до нього...

Отаке утнув! І головне, їй ніхто про це не сказав!.. Чому? Хто се намислив звести Щербила і Святослава? Хто риє провалля між нею і сином? І чому вірна її челядь ані словечка їй... Уже вважають її володаркою в минулому? А так, одружила сина, значить, дозрів яко муж. І владу час передавати йому до рук... Хоч