Читати книгу - "Жінка у білому"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Годі описати, що коїлося далі того дня. Думаю, що жодна людина в домі не змогла б пригадати, що й за чим діялось. Всілякі дрібні події нагромаджувались одна на одну, всіх збивали з пантелику, скрізь панувало безладдя й метушня. Прибували сукні, про які забуто; пакувалися валізи, які потім треба було розпаковувати й упаковувати знов; надходили подарунки від друзів близьких і далеких, від людей вельможних і простих. Ми всі більш, ніж треба, метушилися, всі з хвилюванням чекали завтрашнього дня. Особливо нетерпеливився сер Персіваль — він не міг побути й п'яти хвилин на одному місці. Частіше, ніж будь-коли, його непокоїв той уривчастий, сухий кашель. Він знай вибігав із дому й раптом став такий допитливий та цікавий, що чіплявся із запитаннями до зовсім сторонніх людей, які прибували з різними дорученнями. І на додачу до всього цього нас із Лорою мучила одна невідчепна думка, що завтра нам доведеться розлучитись, та грізний, невідступний страх, про який ми обидві мовчали, хоч і не могли його позбутись, — страх, що цей плачевний шлюб може стати фатальною помилкою її життя і моїм невтішним горем. Уперше за всю нашу багаторічну щасливу дружбу ми уникали дивитись одна одній у вічі й весь вечір за обопільною мовчазною згодою утримувались від розмови наодинці. Мені несила писати про це далі. Хай там які завгодно лиха чигають на мене в майбутньому, я завжди згадуватиму двадцять перше грудня — переддень її весілля як найсумніший і найнещасливіший день у моєму житті.
Я пишу ці рядки в самоті моєї кімнати. Нині вже за північ. Я щойно ходила до Лори — глянути покрадьки, як вона спить у своєму гарненькому білому ліжечку, де спала змалку.
Вона лежала, не знаючи, що я дивлюсь на неї, тихо-тихо лежала, але не спала. При тьмяному світлі нічника я бачила її приплющені очі, сліди сліз блищали між вій. Мій подарунок — усього лиш невеличка брошка — лежав на її нічному столику разом із її молитовником і мініатюрним батьковим портретом, з яким вона ніколи не розлучається. З хвилину я стояла в головах у неї, дивлячись на неї згори вниз. Рука її спочивала на білій ковдрі; дихала вона так тихо, так рівно, що не колихалось мереживо її нічної сорочки. Я дивилася на неї, — на ту Лору, яку я бачила стільки разів і якої не побачу більш ніколи! — а тоді навшпиньках повернулася до своєї кімнати. Моя люба! З усією твоєю красою та багатством, яка ж ти самотня! Той, хто віддав би життя за тебе, нині далеко-далеко, люте море грається ним цієї непогожої ночі, кидає з хвилі на хвилю. Хто ще є в тебе? Ні батька, ні брата — нікого, крім безпомічної, слабкої жінки, що пише ці сумні рядки й пильнує коло тебе, дожидаючи ранку, в печалі, якої не вгамувати їй, в сумнівах, яких їй не збороти. О, який скарб довірено буде завтра рукам того чоловіка! Якщо він коли-небудь забуде про це, якщо хоч чимось її скривдить...
22-е
Сьома година.
Безладний, метушливий ранок. Вона щойно встала — спокійніша, стриманіша, ніж учора, — тепер, коли настала пора.
Десята година.
Вона вже вбрана. Ми обнялися, ми пообіцяли одна одній не падати духом. На хвилину я забігла до себе в кімнату. У вируванні, в плутанині своїх думок я розрізняю одну дику фантазію: щось іще скоїться таке, що перешкодить цьому шлюбові. Чи не спадає і йому таке на думку? У вікно мені видно, як він тривожно снує поміж колясами, що стоять біля дверей. І як я можу писати такі нісенітниці! Весілля — ось воно, вже на порозі. Менше ніж за півгодини ми вирушаємо до церкви.
Одинадцята година.
Все кінчено. Вони повінчались.
Третя година.
Вони поїхали! Я сліпну від сліз, я не можу більше писати...
На цьому кінчається перший період цієї оповіді.
ПЕРІОД ДРУГИЙ
Оповідь продовжує Меріан Голкомб
I
11 червня 1850 року
Минуло шість місяців, шість довгих, самотинних місяців, відколи ми з Лорою бачилися востаннє.
Скільки ж днів зосталося мені чекати? Лише один! Завтра, дванадцятого, мандрівники повертаються до Англії. Мені аж не віриться своєму щастю, не віриться, що через двадцять чотири години закінчиться останній день моєї розлуки з Лорою.
Вона і її чоловік перебули всю зиму в Італії, потім поїхали в Тіроль. Вертаються вони не самі, а з графом Фоско і його дружиною, які наміряються оселитись біля Лондона і, поки не виберуть собі постійної резиденції, запрошені на літо в Блеквотер-Парк. Якщо повертається Лора, мені байдуже, хто там іще їде з нею. Хай сер Персіваль, якщо йому так подобається, напаковує свій дім стосами гостей — за умови, що його дружина і я житимемо в цьому домі разом.
А тим часом я вже влаштувалася тут, у Блеквотер-Парку. Це «древній і цікавий замок (як послужливо повідомляє мене путівник по графству) сера Персіваля Глайда, баронета» і, посмію додати ще я сама, майбутня постійна оселя простолюдинки Меріан Голкомб, незаміжньої дівиці, що сидить собі нині в затишній віталеньці за чашкою чаю, посеред своїх земних надбань, втиснених у три валізи й один саквояж.
Учора я виїхала з Ліммеріджа, діставши напередодні чарівного листа від Лори з Парижа. Доти я вагалась, де мені їх краще зустріти: у Лондоні чи в Гемпшірі, але в цьому останньому листі Лора писала, що сер Персіваль хоче зійти на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у білому», після закриття браузера.